read-books.club » Сучасна проза » Джозеф Антон 📚 - Українською

Читати книгу - "Джозеф Антон"

187
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Джозеф Антон" автора Ахмед Салман Рушді. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 218
Перейти на сторінку:
з себе увесь одяг і вигукував: «Візьми мене, я — твій». Вона лагідно змусила знаного кінокритика знову одягтися й випровадила з кімнати.

Ліз одружилася дуже молодою і разом зі своїм чоловіком Річардом поїхала до Нової Зеландії, тоді до Бразилії, народила сина й доньку, працювала моделлю, покинула чоловіка й повернулася до Лондона. Проте не переставала марити Бразилією, тож одного разу, коли «Бразильський бал» у Лондоні запропонував два квитки на літак до Ріо як головний приз за найкращий карнавальний костюм, вона намастила своє голе тіло білим кольдкремом і стала в позу на невеличкому столику з коліщатами, а її новий бойфренд Луїс Баум, редактор головного щотижневого журналу в галузі видавничої справи «Букселлер», одягнений в робочий халат і берет, із зубилом у руці, достоту як скульптор, возив столик по всьому танцювальному паркеті. Звісно, вона перемогла.

З відділу реклами в «Ґолленц» її підвищили до редактора саме тоді, коли він завершив «Ґрімус». Вночі вона спала у кімнаті, де за дня він писав, і потайки зазирала в дедалі грубший рукопис. Коли він закінчив роман, вона його і надрукувала, тож його перша книжка як автора стала її першим романом як редактора. Після народження Зафара вони двома парами поїхали на відпочинок до Франції разом із Луїсовим малим сином Саймоном. А через гроші вся дружба розпалася. І як його тепер назвати?

Він знав Дебору Роджерс не так довго як Ліз, але вони також приятелювали. Вона була доброю, по-материнськи турботливою, емоційною і щедрою жінкою, чиї стосунки з авторами мали настільки ж теплий, як і діловий характер. Після виходу «Опівнічних дітей», ще задовго до його Букерівської премії та міжнародного визнання, саме у неї в кабінеті він собі подумав, що якби дуже захотів, то зміг би заробляти на прожиття літературною працею. А її підтримка додала йому сили, коли він пішов додому і сказав Кларисі «готуватися до безгрошів’я», а відтак і Клариса повірила в нього і зміцнила його впевненість, тож він пішов у рекламну агенцію і звільнився з роботи. Вони з Кларисою провели багато щасливих днів у Мідл-Піттсі, на валійській фермі Дебори та її чоловіка композитора Майкла Берклі. Розрив з ними також залишив по собі біль вини. Проте коли над його головою звіялася буря, то і Дебора, і Ліз одразу забули про всі образи й ставилися до нього із підкресленою відданістю і шляхетністю. Любов і вірність друзів допомогли йому пережити ті роки, а ще їхнє вміння прощати, авжеж.

Ліз згодом зрозуміла, що їй, власне, пощастило уникнути багатьох потрясінь. Якби вона видала «Сатанинські вірші», то криза, що наступила потому, з погрозами підірвати бомбу і смерті, витратами на безпеку, евакуаціями з будівлі та всілякими страхами, найімовірніше одразу потопили б її видавниче ризиковане починання, «Блюмсбері» не вижило б і не віднайшло маловідомої, майже не публікованої дитячої письменниці Джоан Роулінг.

І ще таке. В битві довкола «Сатанинських віршів» жоден письменник не міг прагнути відважніших, непо-хитніших, рішучіших союзників, ніж Ендрю Вайлі та Ґіллон Ейткен. Коли він довіряв їм представляти свої інтереси, то не знав, що вони воюватимуть разом з ним; також і вони не знали, що чекає на них. Та коли війна почалася, він завжди відчував їхнє дружнє плече.

Найбільшу пропозицію за англомовні права на публікацію «Сатанинських віршів» зробив не «Вайкіг». Ще одна пропозиція була на 100 000 доларів США вищою, проте обидва, і Андрю і Ґіллон, відраджували її приймати. Він не звик до цифр такого порядку, а ще менше до їх зменшення, тож запитав Ендрю: «Будь ласка, ще раз мені поясни, чому я маю відмовлятися від зайвих сто тисяч доларів?» Ендрю був невблаганний: «Тобі потрібне не таке видавництво». Перегодя, після того як знялася буря, «Нью-Йоркер» помістив інтерв’ю з містером Рупертом Мердоком, в якому він чітко висловлювався: «Думаю, не варто ображати релігійні почуття інших людей. Сподіваюся, мої люди не опублікували б, приміром, роману Салмана Рушді».

Цілком вірогідно, що Руперт Мердок не знав, що дехто з «його людей» настільки захоплювався його романом, що пропонував значно більше грошей за своїх конкурентів, але також видавалося вірогідним, судячи з матеріалу в «Нью-Йоркері», що якби Мердок опинився в ролі видавця «Сатанинських віршів», то вилучив би книжку з продажу тієї миті, коли вся ця рахуба тільки заварювалася. Порада Ендрю Вайлі виявилася незвичайно передбачливою. Мердок справді був не тим видавцем.

* * *

Нема такої речі як «звичайне життя». Йому завжди подобалася ідея сюрреалістів, що наша здатність сприймати світ як щось незвичайне притупляється нашим звиканням. Ми дедалі більше звикаємо до усталеного порядку речей, до повсякденности буття, і щось на кшталт пилюки чи плівки затуманює наше бачення, тож справжня, дивовижна природа життя на землі кудись від нас утікає. Завдання митця якраз і полягає в тому, щоб здирати ті нашарування й відновлювати нашу спроможність дивуватися. Така думка видалася йому доволі змістовною; проте проблема полягала не тільки у звиканні. Люди також страждають і від такої собі добровільної сліпоти. Вони не щирі, коли кажуть про існування звичайних, або ж нормальних, речей; це є суспільною вигадкою, що значно дальші від реальности, ніж будь-який художній твір письменника, котрий намагається якнайдалі відійти від дійсности, — вигадкою, всередині якої вони згортаються у свої кокони. Люди усамітнюються за вхідними дверима прихованої території своєї приватности, сімейного світу, а коли хтось ззовні запитає їм, як їх там ведеться, то відповідають: та все добре, навіть нема про що розповісти, все нормально. Проте глибоко в душі всі знають: за тими дверима рідко коли панує одноманітний спокій. Зазвичай там справжнє пекло розверзається, коли маєш справу із сердитими батьками, п’яними матерями, обуреними братами й сестрами, божевільними тітками, розпусними дядьками й спорохнілими дідами й бабами. Сім’я — це не міцний підмурівок, на якому тримається суспільство, бо завжди перебуває в хаотичному осерді всього того, що нас відчужує і пригнічує. Сім’я не нормальна, а сюрреалістична; не банальна, але сповнена подій; не звичайна, але химерна. Пригадалося, з яким хвилюванням слухав він двадцятирічним юнаком ритівські лекції[59], які вів на Бі-бі-сі Едмунд Ліч, великий антрополог і тлумач Клода Леві-Стросса, що роком раніше змінив Ноеля Аннана на посаді ректора Кінгз-коледжу. «Будучи далеко не основою здорового суспільства, — казав Ліч, — сім’я з її затхлою приватністю і прісними таємницями є джерелом усіх наших прикрощів». Так! — подумав він. Саме так! Я також це знав. Сім’ї, які він потім змалює у своїх романах, стануть нестерпними, бундючними,

1 ... 33 34 35 ... 218
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джозеф Антон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джозеф Антон"