Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Бійці продовжували переговариватись, але зв’язок рвався — голоси тонули в шумі.

— Ми на місці, оглядаємо стрілянину, — повторив кремезний, не підозрюючи, що його чують.

— З’ясуємо, що сталось, і назад, — додав інший, обводячи ліхтарем тунель.

Максим переглянувся з Германом — очі в обох блиснули розумінням.

— Не дамо їм викликати підкріплення, — шепнув Максим, його голос був твердим, хоч і тихим. — Треба прибрати їх, поки не доповіли.

Герман кивнув, його рука стиснула пістолет.

— Я беру першого, ти — другого, — відповів він спокійно, але рішуче. — На три. Раз…

Герман пильно оглянув платформу з ніші, його очі звузились, оцінюючи бійців у пісочній формі. Він підняв руку, зупинивши Максима, і тихо кивнув — знак, що бере справу в свої руки. Вони притиснулись до стіни, чоботи ледь торкались тріснутої плитки, щоб не видати звуку. Максим тримав автомат напоготові, чекаючи команди, а Герман наставив пістолет на кремезного бійця, що стояв біля трупа "Півноча", бурмочучи щось під протигазом.

— Я координую, — шепнув Герман, його голос був спокійним, але твердим. — Ти береш того, що ближче, зліва. Я — другого, справа. На мій сигнал.

Максим кивнув, його пальці стиснули цівку автомата. Він прицілився в бійця, що присів над тілом, не підозрюючи загрози. Герман обвів поглядом другого — той стояв трохи далі, обводячи ліхтарем темряву, нічого не помічаючи. Тиша давила, але Герман не вагався — його тактичний розум уже прорахував усе.

— Зараз, — скомандував він тихо, але різко.

Вони відкрили вогонь одночасно. Черги "Калаша" Максима і постріли пістолета Германа гримнули в унісон, луна рознеслась тунелем, ніби самі стіни здригнулись. Ближній боєць упав із простреленою головою, кров бризнула на плитку, другий осів із діркою в грудях, його ліхтар покотився, блимаючи в агонії. Тиша повернулась, важка й липка, лише далекий скрегіт Кротів десь у глибині порушував її.

— Швидко, обшукаємо й валимо, — сказав Максим, рушивши до тіл. Його голос був різким, але без паніки — Сталкерський інстинкт узяв гору.

Герман кивнув, тримаючи пістолет напоготові, поки Максим обшукував трупи. П’ять бійців лежали в калюжах крові, їхні маски-протигази криво з’їхали набік. Максим вихопив із підсумків два магазини до "Калаша" — повні, по тридцять патронів — і кинув один Герману. Той зняв із кремезного тактичний ніж і жменю патронів до пістолета, перевіривши їх на світлі ліхтарика.

— Хватить, рушимо, — буркнув Максим, закинувши автомат на плече.

Вони попрямували тунелем до Цитаделі, занурюючись у похмуру пітьму метро. Стіни, колись пофарбовані в яскравий синій, обросли пліснявою й пилом, ніби підземелля пожирало себе. Графіті Сталкерів — "Тут був Сірий" чи "Літуни вгорі" — проступали крізь морок, мов шрами минулого. Червоні аварійні лампи миготіли, кидаючи криваве світло на уламки вагонів, іржаві ґрати й обірвані дроти, що звисали зі стін, як сухожилля мертвого звіра.

Під ногами хрустіли шматки бетону й скло, кожен звук гудів луною, змушуючи серце битися швидше. Зі стелі стирчали уламки плит, готові обвалитись від поштовху. Тунель дихав холодом і забуттям — шелест вітру в щілинах, крапання води, скрип металу десь удалині. Максим і Герман рухались обережно, тіні танцювали на стінах, ніби метро стежило за ними.

Вони зупинялись що кілька метрів, прислухаючись — чи то Кроти дряпають бетон, чи бійці йдуть слідом. Покажчики давно зірвали чи розтрощила Пустота, лишивши шматки металу, поглинуті темрявою. Кожен крок загострював інстинкти — Максим відчував, як Пустота чекає їхньої помилки, а Герман пильно обдивлявся тунель, тримаючи зброю напоготові.

— Ці тунелі — пастка, — тихо сказав Максим, обходячи купу уламків. — Один хибний рух, і нас поховає.

— Або зжеруть, — додав Герман, його голос був спокійним, але очі шукали рух у темряві. — Тримайся за мною, Цитадель близько.

На половині шляху рація на грудях Максима затріщала — різкий звук із перешкодами розірвав тишу. Вони завмерли, затамувавши подих. Максим прикрутив гучність, але тріск не вщухав, ніби хтось пробивався крізь бетон і морок.

— Чуєш? — шепнув Герман, його рука стиснула автомат. — Готуйся, це не Кроти.

Максим кивнув, піднявши автомат. Тріск рації обіцяв нову загрозу, і Герман уже прораховував наступний хід.

На половині шляху тунель загудів тишею, яку раптом розірвав тріск рації на грудях Максима — різкий, із перешкодами, ніби хтось дихав у бетон. Вони з Германом завмерли, затамувавши подих, пальці стиснули зброю. Червоні лампи миготіли над головою, кидаючи тіні на плісняві стіни, де графіті Сталкерів кричали про втрачене минуле.

— Група Браво, доповісте обстановку, — пролунав голос із рації, напружений, як натягнутий дріт.

Максим глянув на Германа — їхні очі зустрілись, і в обох промайнуло розуміння: одна мить може все змінити. Секунди тягнулись, повітря густішало від чекання. Новий голос прорвав тишу:

— Група Альфа, доповісте обстановку.

Відповіді не було — лише статичний шум, що ковзав по нервах. Максим насупився, його цинічна маска тріснула на мить.

— Може, це ті, кого ми поклали, — тихо сказав він, згадавши закривавлені протигази на платформі.