Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Герман нахмурив брови, його розум гудів, як машина.

— Якщо так, підкріплення вже близько, — відповів він, голос низький і насторожений. — Часу мало.

Максим кивнув, серце заколотилось — не від страху, а від відчуття, що метро стискає їх, як пастка. Тиша, яку вони так берегли, тепер була ворогом. Ніби на підтвердження, рація затріщала знову — глухі звуки, уривки шуму, ніби щось наближалось. Максим інстинктивно притис автомат до грудей, його погляд метнувся в темряву.

Раптом голоси прорвались крізь перешкоди, уривчасті, але чіткі:

— Група Браво, на місці, — промовив хтось, голос глухий і втомлений. — Обшук провели, сліди противника є, але поки тихо.

Герман видихнув, напруга в плечах трохи спала. Максим хмикнув, але не встиг прокоментувати — рація заговорила знову:

— Група Альфа на зв’язку, — відповів інший, голос твердий, але з ноткою тривоги. — Захопили кількох у тунелях. Схоже, з Цитаделі, як її тут кличуть. Допитуємо. Все під контролем.

Вони завмерли. Повітря стало важким, ніби бетон звалився на груди. Герман стиснув пістолет, його очі потемніли.

— Полонені, — шепнув він, голос тремтів від усвідомлення. — Якщо це люди з Цитаделі, нам треба поспішити.

Максим глянув на нього, його цинізм спалахнув звичною іскрою:

— Що нам до них? Ще кілька Сталкерів, які вляпались у лайно, — буркнув він, але слова повисли в повітрі, порожні. Він відвів погляд, потер шию. Тиша рації й темрява тунелю раптом нагадали йому про Арсена — як той колись прикрив його від мародерів, не думаючи про себе. А тепер? Ці люди могли знати шлях до Цитаделі. Або просто бути такими ж, як вони з Германом — загнаними в кут.

— Якщо їх допитають, — тихо додав він, голос став серйознішим, — ці виряджені дізнаються про нас. Або про Цитадель. Треба їх витягти, поки не пізно.

Герман кивнув, його погляд став гострим, як лезо.

— Тоді рухаємося швидко, — сказав він, перевіряючи пістолет. — Якщо Альфа допитує, у нас є шанс їх застати. Я поведу, ти прикриваєш.

Максим хмикнув, але без сарказму — лише звичка.

— Веди, рятівник, — буркнув він, закинувши автомат на плече.

Вони прискорили крок, тіні гойдались на стінах, кожен звук — крапання води, скрип металу — здавався загрозою. Рація затріщала знову:

— Група Дельта, як чуєте? — пролунав запит.

Тиша. Максим і Герман перезирнулись, занепокоєння стиснуло горло.

— Група Дельта, повторіть, як чуєте? — Нічого, лише статичний шум.

Раптом голос прорізав ефір, різкий і напружений:

— ПІВНІЧ, НА ЗВ’ЯЗОК!

Максим стиснув губи, його цинізм спалахнув на мить:

— О, старий друг Північ, — шепнув він Герману. — Схоже, ми його добре охолодили.

Герман не відповів, але його очі блиснули — він уже прораховував, звідки йде сигнал і як дістатись до Альфи.

Герман різко зупинився, його рука стиснула автомат, очі звузились, вловлюючи тріск рації в темряві тунелю. Максим завмер поруч, його погляд метнувся до друга — серце гупало, але цинізм тримав його в тонусі.

— Це їхня перша група, "Північ", — шепнув Максим, кивнувши на рацію. — Вони ще не в курсі, що ми їх порізали.

Герман коротко кивнув, його обличчя було твердим, як бетон стін.

— Точно. І "Дельта" мовчить, — сказав він, голос низький і спокійний. — Якщо зв’язок не дійде, хтось піде перевіряти. У нас є шанс їх обдурити.

Максим хмикнув, його брови піднялись.

— Обдурити? Ти хочеш заговорити по їхній бубнилці? — спитав він, але в голосі не було насмішки — лише практичний скепсис.

— Так, — Герман глянув на рацію в руках Максима. — "Північ" мертвий, "Дельта" не відповідає. Ми можемо стати "Дельтою". Дізнаємось, де Альфа, і доберемось до полонених.

Максим потер шию, його очі обшарили темряву тунелю.

— А якщо спалять? У тебе голос не як у Сталкера з пивом, а грубіший, — буркнув він. — Але ідея непогана. Тільки треба вигадати щось правдоподібне.

— Вигодаємо, — відрізав Герман, його тон не допускав сумнівів. — Мутанти, сутичка, чиста платформа — цього вистачить. Ти стежиш за тунелем, я говорю.

Максим кивнув, його цинічна маска тріснула легкою усмішкою.

— Гаразд, командире. Тільки не ляпни, що ми їхнього "Півноча" охолодили.

Розлючений голос із рації перебив їх:

— ПІВНІЧ, НА ЗВ’ЯЗОК НЕГАЙНО!

Герман миттю притиснувся до стіни, його рух був різким, але впевненим. Він узяв рацію з рук Максима, підніс до губ і заговорив — голос грубий, трохи хриплий, але без тіні нервозності:

— Дельта на зв’язку. Платформа зачищена, сутичка з мутантами. "Північ" не відповідає, мабуть, їх зачепило.

Максим стримав усмішку, тримаючи автомат напоготові, його погляд пильно обшарював тунель. На тому кінці ефіру голос трохи збавив оберти, але настороженість лишилась: