Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Герман стиснув рацію, його голос став твердішим:

— Тоді нам краще поспішити. Я поведу, слухатиму їхню частоту. Ти прикриваєш.

Максим підвівся, взяв автомат із рук мертвого бійця й перевірив затвор.

— Веди, слухач, — хмикнув він, але рушив слідом, тримаючи автомат напоготові.

Вони були дуетом. І злагодженість між ними трималась не на наказах, а на розумінні.

Максим причепив рацію до бронежилета, клацнувши кріпленням. На мить тунель завмер у тиші — лише краплі води десь у далеких закутках падали на бетон, відлунюючи в мороку, ніби годинник відраховував їхній час. Повітря пахло вогкістю й гниллю, а слабке світло ліхтарика Германа вихоплювало тріщини в стінах, де колись гудів натовп.

— Чуєш це? — Герман нахилив голову, прислухаючись до тріску, що раптово вирвався з динаміка рації.

Максим кивнув, його пальці ледь помітно стиснули автомат. Голоси пролунали з шипінням, уривчасті, але чіткі.

— …На площі є ще один загін… — пробився незнайомий голос. — …Необхідно зайняти позиції та чекати підтвердження!

— Вони вже в русі, — прошепотів Максим, його очі звузились. — Треба поспішити, поки нас не затиснули.

Вони рушили до тунелю, що вів до Цитаделі, тримаючись ближче до стіни. Кроки гулко віддавались у порожнечі, але з темряви попереду долинули нові звуки — важке тупання й шипіння рації, синхронне з їхньою. Максим миттю прикрутив гучність, його погляд метнувся до Германа.

— Швидко, ховайся! — тихо скомандував він, штовхнувши друга до стіни.

Невдовзі з тунелю виринули силуети — бійці в пісочній формі, бурштинові налокітники й наколінники тьмяно блищали в світлі червоних ламп. Маски-протигази ховали їхні обличчя, автомати з ліхтарями на стволах гойдались у руках. Вони рухались упевнено, але насторожено, явно щось шукаючи. Максим і Герман притиснулись до холодного бетону, затамувавши подих.

— Максимально тихо, поки дивимось, — шепнув Герман, його голос був спокійним, але пальці стиснули пістолет. — Якщо помітять — тоді думаємо.

Один із бійців — кремезний, із командирською поставою — щось буркнув, і решта розійшлись по платформі, обшукуючи кожен кут. Ліхтарі ковзали по плитці, вихоплюючи купи сміття й темні плями крові від попередньої сутички.

— Треба йти, — тихо сказав Максим, його рука лягла на мачете, хоч автомат висів на плечі.

Герман коротко кивнув, і вони повільно посунули до тунелю, тримаючись тіні. Але щойно зробили кілька кроків, один із бійців різко обернувся.

— Гей! Ви там! — гаркнув він, ліхтар блиснув у їхній бік.

Максим і Герман рвонули до тунелю, серця гупали в грудях, коли зрозуміли — часу на план немає. Бійці кинулись за ними, черга з автомата розірвала тишу, кулі просвистіли над головами, вдарившись у стіну.

— Біжи! — крикнув Максим, шугнувши в темряву тунелю, сподіваючись, що вона їх прикриє.

Вони проскочили кілька метрів і завмерли в ніші, де тунель розширювався. Темрява огортала їх, як плащ, але попереду вона ховала невідоме — кожен шурхіт міг бути Кротами чи чимось гіршим. Максим і Герман затамували подих, коли бійці виринули з тунелю на платформу. Шурхіт їхніх черевиків по старих плитах змішувався з клацанням затворів. Їхні силуети в пісочній формі маячили в слабкому світлі — бурштинові вставки на броні, протигази, автомати напоготові.

Бійці дійшли до середини платформи й зупинились, побачивши трупи своїх — "Півноча" й інших, розкидані по підлозі в калюжах крові. Тиша повисла на мить, а потім один із них прогарчав:

— Що тут сталося, в біса?!

Інші розійшлись, наставивши зброю на тіні. Ліхтарі вихоплювали обгорілі залишки багаття, уламки бетону, закривавлені сліди Кротів. Вони відчували загрозу, але рацію поки не чіпали.

— Вони мертві, — буркнув один, присівши біля трупа "Півноча". — Що за чортівня?

— Перевіряйте, чи є тут хтось ще, — скомандував кремезний, натиснувши кнопку рації. Ефір відповів лише шумом, зв’язок під землею тріщав. — Тримайтесь разом.

Максим і Герман перезирнулись у темряві ніші. Їхні шанси виросли — два автомати, пістолет, мачете, рація ворога. Вони могли підслухати бійців і дізнатись, що коїться в Пустоті. Максим тихо підняв автомат, тримаючи приціл на групі. Його подих був рівним, хоч нерви гуділи.

Рація на його грудях зашипіла, і голос прорвався крізь тріск:

— Ми на місці, оглядаємо місце стрілянини, — сказав кремезний у свій пристрій. — Треба з’ясувати, що тут сталось, і швидко назад.

— Схоже, вони не в курсі, що їх чекає, — шепнув Герман, притиснувшись до стіни глибше, щоб тінь сховала його від ліхтарів.

Максим кивнув, його думки гуділи в пошуках виходу. Рація давала перевагу — вони знали про загін на площі, могли обійти його до Цитаделі. Але ризик був величезним.

— Рухаймось, поки вони зайняті, — тихо сказав Максим, прислухаючись до кроків бійців, що гуділи по платформі. — Наступний тунель ліворуч.

Він підняв автомат, тримаючи приціл на бійцях. Серце калатало, нерви натягнулись, як дріт. Якщо ці виряджені передадуть по рації про трупи, їх з Германом затиснуть у метро, як щурів.