Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Сховище було невеликим, вузьким, наче давня гробниця. А під протилежною стіною, у самій темряві, сиділа закута в кайдани жінка. Так, це була Зоряна.  

Її постать була майже нерухомою, лише ланцюги ледве чутно бряжчали щоразу, коли вона повертала голову. Бліда шкіра різко контрастувала з розпатланим чорним волоссям, що спадало на обличчя, закриваючи вираз її очей. Але навіть у тьмяному світлі Радимир бачив – її погляд горів. Він знав цей вогонь. Це була не покірність. Не страх. Відьма чекала свого часу.  

Але ланцюги, що скували її зап’ястки, були не просто залізними. Вони випромінювали щось більше – щось, що змушувало повітря навколо тремтіти. Радимир відчував це. Від них віддавало слабким жаром, як від розпеченого меча, що тільки-но витягли з кузні.  

Він зробив крок уперед:  

— То що, готова поговорити, відьмо?  

Зоряна мовчала. Її губи ледь ворухнулися в тінях факельного світла, але не вимовили жодного слова. Тоді Радимир нахилився й різко схопив її за підборіддя, змушуючи підняти голову.  

— Навіщо насправді тебе відправив сюди князь?  

Її очі звузилися, а кутики вуст смикнулися у слабкій подобі усмішки.  

Тиша затягнулася… Зоряна відповіла не одразу. Вона просто дивилася на нього — уважно, холодно, майже з насмішкою. Потім повільно, ледве чутно зітхнула. Радимир відчув, як кінчики її волосся ворухнулися від його дихання. А тоді вона заговорила — тихо, майже лагідно:  

— Якщо я скажу правду, чи повірите ви мені, ваша світлосте? 

Радимир сильніше стиснув пальці на її підборідді, але вона навіть не здригнулася. Тільки дивилася зверхньо — наче не він тримав її в кайданах, а вона тримала його. Він відчув, як у глибині його тіла почало щось ворушитися — щось невидиме, темне, живе. І це змусило його засумніватися, хто насправді був тут полонений. Та відступити він вже не міг. Занадто багато всього було на кону…

А я тим часом спала і навіть не здогадувалася, наскільки близькими до істини були слова Зоряни, коли вона сказала, що цей дім належить дияволу.