Читати книгу - "Володар Перстнів"

— Дякую вам дуже, пане Хатоне, ніколи вам цього не забуду, — сказав Сем. — Але я хочу його провідати. Цей Начальник і цей Шаркі, чи як там його, до ранку ще щось витворять.

— Гаразд, Семе, — сказав Хатон. — Візьми зі собою одного-двох хлопців і відвези його до мене додому. Та до старого Гобітона над Річкою не наближайся. Мій Радко покаже дорогу.

Сем поїхав. Мері виставив вартових довкола села та нічну сторожу на дорогах. Потім він разом із Фродо поїхав до Хатонів. Вони посиділи зі сім'єю в теплій кухні, й Хатони поставили кілька ввічливих запитань про їхні подорожі, та відповідей не слухали: події в Ширі були набагато важливіші.

— Усе почалося з Прища, так ми його прозиваємо, — говорив Хатон, — і почалося щойно ви від'їхали, пане Фродо. Йому щось зайшло, цьому Прищу. Захотілося йому все прибрати до рук, а тоді всіма керувати. Невдовзі виявилося, що він заволодів більшим добром, аніж йому потрібно, та загрібав ще і ще, хоча звідки в нього бралися гроші, це таємниця: і млини, і броварні, й заїзди, і ферми, і тютюнові лани. Здається, млин у Пісковика він купив іще перед переїздом до Торбиного Кута.

Звичайно, він почав із великої спадщини по батькові у Південній Чверті; і здається, вже пару років він потайки продавав «наліво» найкращий листовий тютюн. А наприкінці минулого року почав вивозити цілі обози всілякого добра — не лише тютюну. Стало бракувати всього, а тут і зима підійшла. Народ розлютився, та в нього вже була готова відповідь. Багато людей, переважно бандити, з великими фургонами, — якісь із них товари на південь повезли, інші тут оселились. А далі прибували ще. Ми і незчулися, як вони розселилися по всьому Ширу і стали валити ліс, копати, зводити собі будинки, які заманеться. Спершу Прищ платив за товари та збитки, але згодом вони розкомандувались і почали забирати все, що хотіли.

Тоді народ трохи пошумів, але замало. Старий Віл, мер, вирушив до Торбиного Кута протестувати, але не доїхав. Розбійники схопили його й укинули до в'язниці у Великому Ритові, — він і зараз там. А потім — то було відразу після Нового року — в нас уже не стало мера, а Прищ оголосив себе Верховним шерифом, або Начальником, і став командувати; а якщо хтось, як вони казали, «нахабнів», той ішов услід за Вілом. Отак, щодалі, то гірше. Тютюну ніякого — тільки для людей; і те саме з пивом — тільки для людей. А заїзди позакривали, бо Начальник не зносить пива; й усього, крім Правил, ставало менше і менше, хіба би хтось щось приховав для себе від бандитів, котрі приходили та відбирали добро для «справедливого розподілу», що означало: собі все, а нам — нічого, самі недоїдки в шерифських відділках, якщо не знудить. Дуже погано. А коли з'явився Шаркі, почалася справжня руїна.

— Хто такий Шаркі? — запитав Мері. — Один розбійник згадував про нього.

— Здається, найголовніший бандит, — сказав Хатон. — Були останні жнива, кінець вересня, коли ми вперше про нього почули. Ми ніколи не бачили його, та живе він у Торбиному Куті; думаю, зараз саме він і є тим Начальником. Бандити роблять усе, що він скаже, а наказує він переважно таке: рубати, палити, трощити, а тепер і до вбивства дійшло. У цьому і зернини глузду нема. Вони валять дерева та залишають їх гнити на місці, палять будинки, а нових не будують.

А що з млином Пісковика? Прищ його розвалив, тільки-но перебрався до Торбиного Кута. А тоді привів якихось із брудними пиками, й ті йому побудували більший, із купою всіляких коліс і чужоземних штукенцій. Один лише дурний Тед цим утішився і тепер там працює, чистить колеса для людей там, де його батько був мірошником і самому собі господарем. Прищ запланував молоти більше та швидше, принаймні так він говорив. І побудував іще декілька таких млинів. А щоби молоти, потрібно мати зерно, а його навіть для старого млина бракувало. При Шаркі ж узагалі молоти перестали. Тепер тільки це гупання та пахкання, дим і сморід випускають, і спокою в Гобітоні нема навіть уночі. І зумисне викидають якусь гидоту, вже загидили всю нижню Річку, й усе це пливе у Брендівинну. Якщо вони хочуть, аби Шир став пустелею, тоді все роблять правильно. Та не повірю, що за тим усім стоїть той дурень Прищ. Це — Шаркі.

— Так і є! — підтакнув молодший Том. — Що й казати, вони навіть забрали матусю Прища, Лобелію, а він один її любив, більше ніхто. У Гобітоні дехто бачив, як усе було. Іде вона вулицею зі старою парасолькою. А назустріч їй кілька бандитів на возі. «Куди це ви?» — питає вона. — «До Торбиного Кута», — кажуть. — «Навіщо?» — питає вона. — «Будувати комори для Шаркі» — кажуть вони. — «Хто вам дозволив?» — «Шаркі, — кажуть вони. — Геть із дороги, стара відьмо!» — «Я вам покажу Шаркі, ви, злодюги паршиві!» — закричала вона і з парасолькою поперла на них, просто на ватажка, а він удвічі вищий за неї. Ну, і схопили її. Потягли до Підвалів, і це в її віці!.. Забирали і кращих за неї, але правда і те, що вона повелася хоробріше, ніж більшість.

Посеред розмови до кухні ввалився Сем із його батьком. Старий Правоніг майже не постарів, але став трохи тугий на вухо.

— Добрий вечір, пане Торбине! — сказав він. — Радий вас бачити живого та здорового. Але я, грубо кажучи, маю з вами порахуватися. Не можна було вам продавати Торбин Кут, — я завжди це говорив. З цього вся біда і почалася. Поки ви мандрували собі по чужих краях і ганялися по горах за Чорними Людьми, — якщо, звичайно, вірити Семові, хоча навіщо — він не пояснив, — вони тут перекопали Торбин Узвіз і попсували мені бульбу!

— Мені дуже шкода, пане Правоноже, — сказав Фродо. — Але тепер я повернувся і намагатимусь усе виправити.

— Ну, дякую на доброму слові, — сказав старий. — Пан Фродо Торбин — порядний гобіт, — я це завжди говорив, хоча про деяких інших такого не скажеш, перепрошую за різке слово. Сподіваюся, мій Сем поводився, як годиться, і ви ним задоволені?

— Цілком задоволений, пане Правоноже, — сказав Фродо. — Не знаю, чи повірите, але тепер він відомий на всіх землях і про його подвиги складають пісні звідси