Читати книгу - "Володар Перстнів"

приходять, то відходять. Інколи буває близько півсотні в їхньому сараї по дорозі на Гобітон; але звідти вони розповзаються довкола красти. Або, як вони це називають, «збирати». Але завжди щонайменше двадцять їх при Вожді, як вони його називають. Він сидить у Торбиному Куті. Чи, може, сидів? Але зараз він звідти не виходить. Ніхто його не бачив уже пару тижнів; щоправда, його люди нікого до садиби не підпускають.

— Але вони не тільки в Гобітоні? — запитав Піпін.

— Ні, в тому й біда, — сказав Хатон. — Чув я, багато їх на півдні в Довгодонному, і над Сарнським Бродом; і в Лісовому Куті причаїлись, а біля Розпуття мають казарми. Та ще є Підвали, як вони кажуть, тобто старі складські нори у Великому Ритові, де вони влаштували в'язницю для тих, хто виступає проти них. Але все ж не думаю, що їх більш як три сотні в усьому Ширі, — радше ще менше. Здолаємо, якщо навалимось усі разом.

— А зброя у них є? — запитав Мері.

— Батогів, ножів і палиць досить для їхньої брудної роботи, — поки що вони тільки це показували, — сказав Хатон. — Але якщо дійде до бійки, то в них знайдеться ще якесь озброєння. Дехто точно має луки. Вони підстрелили одного-двох наших.

— Ось бачиш, Фродо! — сказав Мері. — Я знав, що доведеться битися. Зрештою, вони почали вбивати перші.

— Не зовсім так, — заперечив Хатон. — Принаймні не стріляти. Це почали Туки. Бачте, ваш батечко, пане Переґріне, не ладив він із Лотто, від самого початку: сказав, якщо буде в нас тепер якийсь начальник, то це буде законний тан Ширу, а не вискочка. Лотто наслав своїх людей, але ті нічого не домоглися. Тукам добре, вони мають глибокі нори в Зелених Пагорбах, і Великі Сміали, і таке інше, і бандити туди не лізуть, а Туки їх і не пускають на свою землю. А якщо попхаються, Туки їх виганяють. Туки трьох підстрелили за крадіжку та розбій. Після того розбійники дуже розлютилися. Тепер наглядають за Туковим Краєм. Ні туди, ні звідти пройти не можна.

— Молодці Туки! — вигукнув Піпін. — Але комусь треба туди пробратись, і негайно. Я іду до Сміалів. Хто зі мною до Холма?

Піпін виїхав уперед із дюжиною хлопців верхи на поні.

— Швидко побачимося! — крикнув він. — Полями туди якихось чотирнадцять миль. До ранку приведу цілу армію Туків.

Мері засурмив у ріг услід загону, що вирушав назустріч сутінкам. Натовп радісно гомонів.

— Усе ж таки, — сказав Фродо до тих, хто стояв поруч, — краще нікого не вбивати, навіть бандитів, хіба що без того не обійтися задля безпеки гобітів.

— Гаразд! — сказав Мері. — Проте, гадаю, з хвилину на хвилину нас відвідає банда з Гобітону. І прийдуть вони не для перемовин. Спробуємо повестися з ними акуратно, та готуватися треба до гіршого. У мене є план.

— Дуже добре, — сказав Фродо. — Тоді командуй.

Тут якраз підбігли два підлітки, котрих висилали на розвідку до Гобітона.

— Ідуть! — повідомили вони. — Понад два десятки. Та двоє побігли полями на захід.

— Це до Розпуття, — пояснив Хатон, — за підмогою. Ну, по п'ятнадцять миль у кожен бік. Поки що не варто турбуватися.

Мері поспішив віддавати вказівки. Фермер Хатон очистив вулицю, відіславши по домівках усіх, окрім старших гобітів із абиякою зброєю. Чекати довелося недовго. Незабаром залунали різкі голоси, а тоді — тупотіння важких чобіт. На дорозі з'явився гурт розбійників.

Побачивши шлагбаум, вони розреготалися. Їм не вірилося, що хтось у цьому маленькому краю міг виступити проти двох десятків таких, як вони.

Гобіти підняли шлагбаум і розступилися.

— Дякуємо! — глузливо закричали люди. — А тепер марш по домівках, поки вас не відшмагали.

І пройшли вулицею, викрикаючи:

— Гасіть світло! Усі по хатах і не висуватися! Бо заберемо відразу п'ятдесятьох на рік у Підвали! По хатах! У Начальника закінчується терпець!

Ніхто не звертав уваги на ці накази; та коли розбійники пройшли, гобіти тихенько зімкнули лави і покрокували слідом. Біля багаття на площі стояв лише фермер Хатон і грів руки.

— Ти хто такий і що тут робиш? — запитав ватажок розбійників. Хатон поволі підвів на нього очі.

— Власне, це саме я хотів спитати у вас, — сказав він. — Це не ваша земля, й ніхто вас сюди не кликав.

— Ну, зате ми тебе покличемо, — сказав ватажок. — Візьміть його, хлопці! У Підвали його, а дорогою заспокойте!

Розбійники ступили до нього один крок і завмерли. Довкола них зчинився гамір, і вони раптом усвідомили, що фермер Хатон на площі не сам. Їх оточили. У темряві по краю світляного кола стояли гобіти, котрі тихо виступили з тіней. Було їх близько двохсот, усі озброєні.

Мері вийшов уперед.

— Ми вже зустрічалися сьогодні, — звернувся він до ватажка, — і я вас попереджав, аби ви не верталися. Попереджаю ще раз: ви добре освітлені та під прицілом лучників. Зачепіть пальцем цього фермера чи когось із гобітів — і вони почнуть стріляти. Кидайте зброю, всю, яку маєте!

Ватажок озирнувся. Виходу не було. Та він не злякався, адже був із двома десятками бандитів. Він мало знав гобітів і тому не розумів усієї небезпеки. З дурної голови він вирішив битися, хоча і бачив, що буде нелегко.

— Бийте їх, хлопці! — крикнув він. — Усипте їм добряче!

З довгим ножем у лівій руці та палицею у правій він кинувся на гобітів, намагаючись прорватися до Гобітона. Він замахнувся на Мері, який заступив йому шлях. І впав мертвий, пробитий чотирма стрілами.

Для інших цього вистачило. Вони здалися. Їх роззброїли, зв'язали та відвели до порожньої казарми, яку вони самі ж і побудували, там їх і зачинили під вартою. Убитого ватажка відтягнули на пустище та закопали.

— Усе вийшло досить просто, хіба ні? — сказав Хатон. — Я ж казав, що ми їх здолаємо. Бракувало тільки заклику. Ви вчасно повернулися, пане Мері!

— Це тільки початок, — сказав Мері. — Якщо ти не помилився в розрахунках, то ми не впорались і з десятою частиною. Та зараз темно. Наступний удар відкладемо до ранку. Відвідаємо Начальника.

— Чому не зараз? — запитав Сем. — Ще не пізно, тільки шоста минула. І я хочу побачити свого старого. Не знаєте, як він поживає, пане Хатоне?

— Не погано, але і не дуже добре, Семе, — сказав фермер. — Вони перекопали Торбин Узвіз, і для нього це стало важким ударом. Зараз він в одній із халуп, які набудували люди Начальника, поки ще щось робили, а не тільки палили та грабували, — це десь за милю від Поріччя. Але він навідується до мене, коли випадає