Читати книгу - "Воно"

— Де вона? — засичав він до Віктора.

— Хтозна, — знову сказав його товариш тим самим невиразним голосом. Він здавався загіпнотизованим, наче на сонці перегрівся, його думки літали деінде. — Певне, що втекла. Може, десь на півдорозі до Старого Відрога.

— Ні. Десь ховається. У них тут є якась хованка, і вона там. Може, то не халабуда на дереві, а щось інше.

— Що інше?

— Я… не… знаю! — прогорлав Генрі, і Віктор відсахнувся від нього.

Генрі стояв у річці Кендаскіґ, озираючись, а холодна вода вирувала навколо його кросівок. Його очі натрапили на циліндр, що стирчав з берега за двадцять футів нижче за течією — насосна. Він виліз із води й рушив до нього, відчуваючи, як його охоплює невідворотний страх. Здавалося, його шкіра напнулася сильніше, а очі розкрилися ширше, щоб бачити більше, ще більше; здавалося, він відчував, як малесенькі волоски ворушаться у вухах, наче водорості, збурені підводною течією.

З насосної долинав низький гул, а трохи далі виднілася труба, з якої неспинним потоком у Кендаскіґ текла брудна юшка.

Він нахилився над залізним ободом циліндра.

— Генрі? — збентежився Віктор. — Генрі, що ти робиш?

Баверз не звернув на нього уваги. Він припав оком до однієї з круглих дірок на кришці, але бачив лиш саму темряву. Крутнув головою, притулився до отвору вухом.

— Чекай…

Із чорноти до нього долинув голос, і Генрі відчув, як температура його тіла впала до нуля, а вени з артеріями завмерли, мов скуті льодом трубочки. Та з цим відчуттям прийшло практично незнайоме йому почуття — любов. Очі в нього широко розчахнулися. Клоунська усмішка вигнула його губи в здоровенну та бездушну дугу. То було голосище з місяця. Тепер Воно чулося з насосної. Його джерело було там… у каналізації.

— Чекай тут… пильнуй…

Він чекав, та марно — із циліндра здіймалося лише заколисливе гудіння насосних двигунів. Він повернувся до берега, де стояв Віктор, сполохано дивлячись на нього. Генрі проігнорував його та гукнув Ригайла. Хаґґінс з’явився за хвилину.

— Ходімо, — сказав Баверз.

— Що будем робити, Генрі? — спитав Ригайло.

— Чекати. Пильнувати.

Вони прокралися назад до галявини й зачаїлися в кущах. Генрі спробував відтягнути труси від ниючих яєць, та було надто боляче.

— Генрі, що… — заговорив Ригайло.

— Цить!

Ригайло покірно замовк. У Генрі була пачка «Кемелу», та він не став їх пригощати. Якщо та сучара десь тут, він не хотів, щоб вона почула запах цигарок. Він міг би все пояснити, та в цьому не було потреби. Голос промовив лише два слова, але вони все пояснили. Вони гралися тут. Незабаром решта теж повернеться. Навіщо хапати саму курву, якщо можна злапати всіх сімох дуподлубів?

Вони чекали й пильнували. Здавалося, наче Віктор із Ригайлом позасинали з розплющеними очима. Чигали вони недовго, проте Генрі мав удосталь часу, аби над дечим поміркувати. Наприклад, над тим, як він уранці знайшов викидний ніж. То був не його ніж, котрий він десь загубив у день перед канікулами. Цей був значно крутіший.

Він прийшов поштою.

Типу того.

Він стояв на ґанку й дивився на похилену, облущену поштову скриньку «БСД», намагаючись зрозуміти, що ж він таке бачить. Скриньку оточували повітряні кульки. Дві з них були прив’язані до металевого гачка, на який поштар інколи вішав пакунки, інші були припнуті до прапорця. Червоні, жовті, блакитні, зелені. Скидалося на те, наче вночі на Вітчем-ровд прокрався якийсь дивний цирк та полишив свій знак.

Щойно Генрі підійшов до скриньки, він побачив обличчя на кульках — пики тих дітлахів, які пошивали його в дурні протягом усього літа, дітлахів, чиї знущання йому ввижалися на кожному розі.

Він витріщався на це видіння з відкритим ротом, а потім одна за одною кульки полускали. Наринуло добре відчуття — так, наче то він змусив їх луснути самою силою волі, подумки вбиваючи тих покидьків.

Зненацька дверцята скриньки відчинилися. Генрі підійшов і зазирнув досередини. Хоча поштар не доходив аж сюди раніше четвертої години, Баверз зовсім не здивувався, побачивши там прямокутний пакуночок. Він вийняв його. «МІСТЕРУ ГЕНРІ БАВЕРЗУ, БСД № 2, ДЕРРІ, МЕЙН», — значилося в полі адресата. Там навіть було щось на кшталт зворотної адреси: «МІСТЕР РОБЕРТ ҐРЕЙ, ДЕРРІ, МЕЙН».

Він розірвав пакунок, недбало впустивши на землю коричневу обгортку. Всередині була біла коробочка. Він відкрив її. Там на білій бавовняній підкладці лежав викидний ніж. Він заніс його до хати.

Батько Генрі лежав у їхній спільній спальні, розвалившись на сіннику, в оточенні пивних бляшанок. На пожовклі труси звисав набряклий живіт. Генрі присів біля нього, прислухаючись до батьківського хропіння й сопіння, спостерігаючи, як надуваються й тріпочуть його кінські губи при кожному подиху.

Генрі приставив ножа до жилавої шиї батька. Той ледь поворушився й знову занурився у п’яний сон. Генрі протримав ножа майже п’ять хвилин; його погляд був далеким та замріяним, а пучка великого пальця пестила срібну кнопку на колодці. З ним розмовляв голос із місяця — він шепотів, наче теплий весняний вітерець, у якому плавало холодне лезо, дзижчав, наче паперове гніздо, сповнене розбурханих шершнів, доводив йому щось хрипкою, як у політика-пройдисвіта, говіркою.

Усе, що сказав голос, було супер-дупер, тож Генрі натиснув срібну кнопку. Усередині ножа клацнуло, — спрацювала вбивча пружина — і шестидюймове лезо загналося в шию Батча Баверза. Воно ввійшло легко, як зубці виделки для м’яса входять у добре пропечену курячу грудинку. Кінчик ножа вистромився з іншого боку, з нього закапала кров.

Батч розчахнув очі. Втупився у стелю. Щелепа відвисла. З кутиків рота заструменіла кров і побігла щоками до мочок вуха. Горлянка захарчала. На млявих губах надулася й луснула кривава булька. Одна рука знайшла синове коліно й учепилася в нього. Генрі не зважав. Рука стиснула й відпала. За хвилину харчання припинилося. Батч Баверз помер.

Генрі вистромив ножа, витер його об брудне простирадло на сіннику й заштовхнув лезо в колодку. Пружина знову клацнула. Він байдуже поглянув на батька. Поки він стояв навколішки, приставивши ножа до Батчевої шиї, голос розповів йому про те, що за робота чекала на нього вдень. Голос усе пояснив. Тож він пішов до іншої кімнати й зателефонував Ригайлу з Віктором.

І ось вони тут, усі троє, та хоча