Читати книгу - "Володар Перстнів"

крісло біля каміна, Ґандалф сів навпроти, а гобіти на низьких стільчиках — між ними; і вони пробалакали кілька разів по півгодини, і обмінялися новинами: панові Кремені було що і послухати, і розповісти. Більшість розказаного захоплювала, вражала та не вкладалась у голові господаря; і він лише повторював майже одне і те саме, ніби не вірячи власним вухам:

— Та не може бути, пане Торбине, чи то пак — пане Підгоре? Усе в мене переплуталося. Та не може бути, майстре Ґандалфе! Ніколи не повірю! Хто би тільки подумав — у наші часи!

Але і йому було що розповісти. Справи йшли не надто добре, сказав би він. Та що там говорити, — насправді, геть погано.

— З-за кордону до Брі нині ніхто не приїздить, — казав він. — А місцеві переважно сидять у домівках, зачинившись на всі засуви. А все через тих чужинців і зайд, котрі минулого року — мабуть, пам'ятаєте? — стали заходити до нас Зеленим Шляхом; але то був лише початок. Деякі з них, просто бідолахи, рятувалися від біди; але здебільшого — небезпечний народ, усе злодії та мерзотники. У нас тут були заворушення, тут, у Брі, великі заворушення. Та що там — до справжньої бійки дійшло, а кількох убили, вбили до смерті! Та ви мені не повірите.

— Повірю, — сказав Ґандалф. — Скількох убили?

— Трьох і двох, — сказав Кремена, говорячи про великий народ і малий. — Убили Мета Підвереса, Ровлі Яблукора, малого Тома Тернозбора з-за пагорба, а ще Вілі Берега й одного Підгора зі Стогу: всі порядні хлопці, й ми за ними плачемо. А щодо Гарі Козолиста, який стояв на Західних воротах, і того Біла Папорота, — то вони перекинулися на бік тих чужинців і забралися з ними; і я собі думаю: це вони їх впустили. Ну, в день бійки. То було якраз тоді, коли ми показали їм на ворота і виставили, — якраз наприкінці року; а бійка відбулася на Новий рік, коли випав сильний сніг.

І тепер вони стали розбійниками, ховаються по лісах за Арчетом чи десь у пустищах на півночі. Це так, ніби у старих страшних казках, скажу я вам. На дорогу небезпечно виходити, всі рано замикаються по хатах. Мусимо виставляти вартових довкола огорожі, а по ночах — іще й біля воріт.

— Ну, а нас ніхто не зачіпав, — сказав Піпін, — і їхали ми поволі, й не чатували. Ми думали, що всі біди залишилися позаду.

— Ох, ні, добродію, на жаль, ні, — сказав Кремена. — Але ж і не дивно, що вас не зачіпали. Вони не підуть на озброєне товариство, з мечами, шоломами, щитами, і взагалі. Двічі би подумали перед тим, оце точно. Мушу зізнатися, мене ви також налякали своїм виглядом.

І тут гобіти збагнули, що місцеві мешканці дивувалися не стільки з їхнього повернення, скільки зі спорядження. Адже самі вони так звикли до війни, до добре озброєних загонів, що і не подумали, що блискуча кольчуга під плащем, ґондорські та роганські шоломи, герби на щитах у їхній власній країні виглядатимуть по-чужинецьки. А до всього ще й Ґандалф: верхи на великому сірому коні, весь у білому й у срібно-синій мантії, з довгим мечем Ґламдрінґом біля пояса…

Ґандалф розсміявся.

— Ну-ну, — сказав він, — якщо вони бояться нас п'ятьох, значить, зустрічали ми страшніших ворогів. Але принаймні дадуть нам спокійно виспатися цієї ночі.

— А чи надовго ви до нас? — запитав Кремена. — Зізнаюся: ми би тішилися, якби ви якомога довше гостювали. Розумієте, ми не звикли до таких жахів, і, кажуть, усі слідопити пішли звідси. Я аж тепер зрозумів, чим вони були для нас. Бо тут з'явилися потвори, ще гірші за розбійників. Минулої зими вовки завивали під огорожею. І в лісах завелися якісь темні істоти, такі моторошні, що як подумати — кров холоне. Дуже в нас неспокійно, якщо ви мене розумієте.

— Звісно, розуміємо, — кивнув головою Ґандалф. — Останнім часом у всіх землях було неспокійно, дуже неспокійно. Та не журися, Барлімане! Ти був близько до справді великої біди, та я радий дізнатися, що впритул ти не підійшов. Але кращі часи все-таки наближаються. Можливо, навіть такі добрі, яких ти і не пам'ятаєш. Слідопити повернулися. Ми приїхали разом із ними. У нас знову є король, Барлімане. І незабаром він зверне погляд сюди. І тоді знову відкриють Зелений Шлях, і королівські гінці помчать на північ, і почнеться жвавий рух, усе лихе проженуть, і там, де колись були пустища, люди оброблятимуть лани та поля. Пан Кремена кивнув головою.

— Якщо кілька порядних подорожніх — то не зашкодить, — сказав він. — Але забіяк і волоцюг із нас уже досить. І не хочемо ми сторонніх ані у Брі, ні в околицях. Воліємо жити самі. Я не хочу тут цілого натовпу чужинців: тут вони отаборяться, там поселяться, ліси наші повикорчовують…

— Ніхто не буде вам заважати, Барлімане, — сказав Ґандалф. — Тут досить земель для поселень між Ізеном і Сірим Потоком або вздовж узбережжя на південь від Брендівинної, а найближчі новобудови будуть за кілька днів їзди від Брі. Багато людей колись жило на півночі, за сотні, а то й більше миль звідси, де закінчується Зелений Шлях: на Північних Схилах чи над озером Вечоровим.

— На півночі, за Канавою Мерців? — іще недовірливіше спитав Кремена. — Кажуть, там живуть самі привиди. Лише розбійники ходять туди.

— Але туди мандрують і слідопити, — сказав Ґандалф. — Канава Мерців, кажеш? Так це місце називають віддавна; та його справжня назва, Барлімане, — Форност-Ераїн, Королівський Сівер. І незабаром король повернеться туди, і тоді через Брі проїде розкішне товариство.

— Ну, це вже звучить обнадійливіше, — сказав Кремена. — Та і справи, напевно, підуть краще. Якщо він не зачіпатиме Брі.

— Не чіпатиме, — запевнив Ґандалф. — Він знає та любить ваш край.

— Справді? — здивувався Кремена. — Не втямлю, чого би то він мав нас любити. Сидить собі десь на троні у величезному замку за сотні миль звідси і вино попиває зі золотого келиха. Що йому до «Поні» чи до кухля пива? Хоча пиво моє добре, Ґандалфе. Навіть краще, ніж було, коли ти минулої осені заходив і так гарно похвалив його. Ото вже була втіха у тяжкі часи!

— Ах! — вигукнув Сем. — Але він казав, що пиво в тебе завжди добре.

— Він казав?

— Звісно, що казав. Адже він Бурлака. Чи до тебе ще не дійшло?

Нарешті дійшло, і на обличчі Кремени відбилося невимовне здивування. Очі на його широкому обличчі округлилися, рот роззявився, й він хапнув повітря.

— Бурлака! — видихнув він, коли до нього повернувся дар мови. —