Читати книгу - "Володар Перстнів"

Окрім Фродо, цих слів не почув ніхто.

VII. Додому

Нарешті гобіти зібралися додому. Тепер уже всім дуже хотілося побачити Шир, але спершу їхали дуже поволі, бо погано почувався Фродо. Біля Бруїненського броду він зупинився і, здалося, боявся входити в річку; вони помітили, що очі його на мить помутніли. Весь той день він мовчав. Було шосте жовтня.

— Тобі погано, Фродо? — тихо спитав Ґандалф, під'їхавши до нього.

— Так, погано, — відповів Фродо. — Плече. Рана болить, і спомини про темряву нависли. Нині якраз минає рік.

— На жаль, є рани, яких не вилікувати.

— Боюся, що моя саме така. Для мене насправді нема ліку. Хоч я і доберуся до Ширу, та він буде не такий, як раніше; бо я буду інший. Мене вразили кинджал, жало, зуби та важкий тягар. Де я знайду спочинок?

Ґандалф промовчав.

Надвечір наступного дня біль і неспокій минули і Фродо знову розвеселився, мовби зовсім забув про чорноту попереднього дня. Дні швидко спливали; їхали спокійно та неквапливо, надовго зупиняючись у гарних лісах, де осіннє сонце м'яко освітлювало жовто-багряне листя. Незабаром під'їхали до Грозової; вечоріло, і темна тінь від гори лягла на дорогу. Фродо попросив їх пришвидшити ходу, а сам не дивився на гору, а проскакав крізь тінь, схиливши голову та щільно загорнувшись у плащ. Тієї ночі погода змінилася, поривчастий і холодний вітер зі заходу приніс дощ, і жовте листя закрутилось у повітрі, мов зграя пташок. У Чет-лісі дерева вже були майже голі, а велика завіса дощу закривала пагорб Брі.

Отак вітряного та дощового вечора наприкінці жовтня п'ятеро мандрівників крутою дорогою виїхали до Південних воріт Брі. Ворота були міцно замкнені; дощ шмагав обличчя, в темному небі летіли низькі хмари, і серця їхні стиснулися, бо не такого прийому вони чекали.

Довго кричали та стукали, аж нарешті з'явився брамник, і вони побачили, що в руці у нього товста ломака. Він дивився злякано та недовірливо, але коли впізнав Ґандалфа, а в його супутниках — гобітів, хоча й у дивному вбранні, то прояснів і привітав їх.

— Заїжджайте! — сказав він, відчиняючи ворота. — Новинами би перекинутися, та не будемо стояти тут, на дощі й холоді, — погода собача. Та старий Барлі радо прийме вас у «Поні», й там почуєте, все що треба.

— А ти зайдеш потім і дізнаєшся про все, навіть про те, чого не казали? — усміхнувся Ґандалф. — А як поживає Гарі?

Брамник насупився:

— Нема його. Та краще питай у Барлімана. Доброго вечора!

— Доброго вечора і вам! — відгукнулися вони та в'їхали у ворота. Крізь живопліт уздовж вулиці виднівся довгий і низький будинок, нещодавно збудований, звідти вийшло кілька людей і вирячилося на них із-за огорожі. Коли порівнялися зі садибою Біла Папорота, то помітили, що огорожа тут уся позаростала, а вікна позабивані.

— Може, ти його тоді вбив своїм яблуком, Семе? — сказав Піпін.

— Не маю такої надії, пане Піпіне, — сказав Сем. — Але цікаво, що трапилося з тим бідолашним поні. Я часто про нього згадував, і про вовків, і таке інше.

Нарешті під'їхали до «Брикливого поні», й тут, принаймні зовні, все виглядало, як завжди, і нижні вікна світилися з-за червоних фіранок. Вони смикнули за дзвінок, прибіг Ноб, прочинив двері та визирнув у шпаринку; і коли побачив їх під ліхтарем, здивовано скрикнув.

— Пане Кремено! Хазяїне! — кричав він. — Вони повернулись!

— Ах так? — почувся голос Кремени. — Зараз я їм покажу.

І він вибіг із будинку з ломакою в руці. Але побачивши, хто такі «вони», він остовпів, і грізну гримасу на його лиці змінило радісне здивування.

— Нобе, дурню ти шерстолапий! — крикнув він. — Не знаєш, як називати старих друзів? Чого мене так лякаєш, та ще й у такі часи! Ну-ну! І звідки ви взялися? Я і не сподівався вас коли-небудь зустріти, чесно: пішли з Бурлакою в Дикий Край, а за вами — Чорні Вершники. Та я дуже радий вас бачити, а найбільше — Ґандалфа. Заходьте, заходьте! Кімнати вам ті самі? Вони вільні. Не буду від вас приховувати: нині в мене більшість кімнат не зайнята, самі побачите. Зараз щось приготуємо на вечерю, — спробую якнайшвидше; тільки-от служників мені бракує. Гей, Нобе, незграбо! Скажи Бобові… Ох, забув, Боба нема: тепер він іще ввечері йде до своїх. Ну, відведи всіх поні до стайні, Нобе! А ти, Ґандалфе, поставиш свого коня сам, добре? Гарний кінь, — я ще тоді, як перший раз побачив його, це казав. Ну, заходьте! Будьте як удома!

Пан Кремена неначе і не змінив манеру розмови і далі так само метушився. Однак майже нікого в заїзді не було, стояла тиша; зі загальної зали долинало тихе бурмотіння двох-трьох голосів. І зблизька, у світлі двох свічок, які хазяїн запалив і ніс перед собою, його обличчя виглядало надто зморшкуватим і доволі втомленим.

Він провів їх до вітальні, де вони рік тому відбули незвичайну ніч; вони пройшли за ним, трохи стривожені, бо видно було, що під удаваною бадьорістю Барлімана ховався якийсь клопіт. Справи йшли не так, як раніше. Та вони поки що мовчали і чекали, що буде далі.

Як і сподівалися, пан Кремена з'явився після вечері перевірити, чи все гаразд. І все було справді добре: принаймні пиво та харчі в «Поні» не змінились у гірший бік.

— Нині я не наважуся запропонувати вам провести вечір у загальній залі, — сказав Кремена. — Ви втомилися, та і народу там сьогодні мало. Але якщо перед сном ви дасте мені півгодини, то я дуже хотів би побалакати з вами, спокійно та без свідків.

— Саме цього бажаємо і ми, — відповів Ґандалф. — Ми не втомлені, бо не перетруджувалися. Ми змокли, змерзли та зголодніли, але від цього ти нас уже вилікував. Сідай біля нас! А якби в тебе знайшлося люлькове зілля, ми би тобі тільки подякували.

— Ну, краще би ви попросили чогось іншого, — засмутився Кремена. — Це єдине, чого нам бракує, бо маємо лише те, що виростимо, а цього замало. Нині з Ширу не отримуємо нічого. Та я зроблю все, що зможу.

І він приніс жмут нерізаного листя, якого їм би вистачило на день-два.

— Місцевий, — сказав він, — найкращий із наших, але далеко йому до тютюну Південної Чверті, і я завжди так вважав, хоча в усьому іншому Брі кращий, перепрошую.

Його посадили у велике