Читати книгу - "Велика маленька брехня"

істерик — звісно, завдяки її педагогічному таланту. Тому, бачити, як маленьку Абігель накрило емоційною хвилею, було справжнім шоком для Маделін (вона хотіла з’їсти шоколадну жабку, котру впустила на підлогу у супермаркеті. Треба було просто дозволити бідолашній дитині з’їсти ту жабку).

— Абігель, не треба драматизму. Заспокойся, будь ласка, — сказав Ед.

«Дякую, любий, сказати жінці «заспокойся» завжди спрацьовує, хіба ні?» — подумала Маделін.

— Ма-а-м! Я не можу знайти черевик! — закричав Фред із коридору.

— Хвильку, Фреде, — гукнула у відповідь Маделін.

Абігель повільно похитала головою, немов од здивування, що їй доводиться терпіти таку обурливу поведінку.

— Знаєш що, мам? — сказала вона, не дивлячись на Маделін. — Я думала сказати тобі це пізніше, але скажу зараз.

— Мам! — заверещав Фред.

— Мама зайнята, — і собі закричала Хлоя.

— Глянь під ліжком, — гукнув Ед.

У вухах у Маделін задзвеніло:

— Що таке, Абігель?

— Я вирішила, що житиму з татом та Бонні.

— Що ти сказала? — запитала Маделін, але вона почула. Вона так давно цього боялася, а всі казали «Ні-ні, цього ніколи не трапиться. Абігель так ніколи не вчинить. Їй потрібна мама». А вона знала, що так буде. Вона хотіла накричати на Еда, запитати: «Навіщо ти сказав їй заспокоїтися?»

— Я думаю, так для мене буде краще, — сказала Абігель. — У духовному плані. — Вона перестала тремтіти і спокійно забрала свою тарілку зі столу до раковини. Нещодавно вона стала ходити точнісінько, як Бонні, — із прямою, немов у балерини, спиною і поглядом, спрямованим у якусь духовну точку на обрії.

Хлоя скривила личко:

— Я не хочу, щоб Абігель жила з її татком! — і по щічках покотилися сльози. Зелена фарба, якою була намальована блискавка на її щоці, потекла.

— Маа-ам! — загорлав Фред. Сусіди подумають, що його убивають. Ед затулив обличчя руками.

— Якщо ти справді цього хочеш, — сказала Маделін. Абігель повернулася від раковини та подивилась їй в очі, і на хвильку вони були лише вдвох, як усі ті роки — Маделін та Абігель. Дівчата Мак-Кензі. Тоді, коли життя було спокійне та тихе. Коли вони разом снідали у ліжку перед школою, сидячи поруч, опираючись на подушки і тримаючи на колінах книжки. Маделін пильно дивилася їй в очі. Пам’ятаєш, Абігель? Пам’ятаєш нас?

Абігель відвернулася.

— Справді хочу.

* * *

Стью: Я був на тому спортивному карнавалі. Мамський забіг був з біса смішний. Вибачте мені мою французьку. Ті жіночки… Ви б подумали, що вони в Олімпійських іграх змагаються. Серйозно.

Саманта: Дурня це все. Не вірте тому, що наговорив вам мій чоловік. Ніхто нічого не сприймав серйозно. Я так реготала — мало по підлозі не качалася.

* * *

На спортивному святі був Натан. Коли Маделін зіштовхнулася з ним біля стійки з паруючими ковбасами — за ручку зі Скай — вона не могла повірити власним очам. Це ж треба — саме сьогодні!

Зазвичай на спортивні свята приходило небагато батьків, хіба лише вони були у декреті чи їхні діти мали особливі спортивні успіхи, аж ось він — колишній чоловік Маделін — на спартакіаді (взяв вихідний, щоб прийти на свято!), у смугастій поло та шортах, бейсболці та сонячних окулярах — просто тобі уніформа Хорошого Татка.

— Ага, то ти вперше прийшов на свято, — сказала Маделін. Вона побачила навколо його шиї маленький свисток. Господи, то він ще й волонтерить! Справді бере участь. Ед був з тих чоловіків, які зголошувалися поволонтерити для школи, але сьогодні у нього дедлайн. І Натан тепер прикидається Едом. Прикидається хорошим чоловіком — і всі вірять.

— Точно! — широко усміхнувся Натан, і враз його усмішка сповзла з обличчя, бо він раптом осягнув, що його старша донька теж ходила на подібні свята у молодших класах. Звісно, тоді він був дуже далеким від будь-яких шкільних подій Абігель. Вона не була спортивною дівчинкою, але грала на скрипці, і Натан із Бонні відвідували всі її концерти, без пропусків — радісні, усміхнені, вони аплодували із таким захватом, ніби постійно були поруч, ніби це вони возили її на ті уроки скрипки у Петершам, де завжди ніде припаркуватися, ніби вони допомагали платити за всі ті уроки, які так били по кишені Маделін — вона виховувала доньку сама, а її колишній чоловік не давав їй ані цента.

І тепер вона обирає його.

— Абігель з тобою говорила? — Натан злегка скривився, ніби говорив про якусь делікатну проблему із здоров’ям.

— Про те, щоб жити з тобою? — запитала Маделін. — Говорила, сьогодні зранку.

Їй стало боляче. Вона фізично відчувала той біль, як ото грип починається. Як зраду.

Він подивився на неї:

— Скажи, ти…

— Я згодна, — сказала Маделін. Вона не дасть йому можливості зловтішатися.

— Нам треба домовитися про гроші, — сказав Натан.

Тепер, коли він був хорошим чоловіком, то платив аліменти. Вчасно і без скарг, і ніхто з них не згадував ті десять років життя Абігель, коли її утримання, харчування та одяг, вочевидь, нічого не коштували.

— Тобто ти хочеш сказати, що тепер я мушу платити тобі аліменти? — запитала Маделін.

— Ні, я зовсім не це мав на увазі, — Натан виглядав шокованим.

— Ну, але ти маєш рацію, так правильно, якщо вона більшу частину часу житиме у тебе.

— Зрозуміло, що я в тебе жодних грошей не візьму, Медді, — перебив її Натан. — Ніколи, після того, як я не… не міг… усі ці роки… — його обличчя скривилося. — Послухай, я знаю, що був не найкращим батьком, коли Абігель була маленькою. Мені взагалі не слід було згадувати про гроші. Просто у нас нині трохи сутужно.

— Може, варто продати твою модну спортивну машину? — запитала Маделін.

— Може, —Натан виглядав переляканим. — Варто. Ти маєш рацію. Хоч вона однаково не коштує так багато, як ти думаєш.

Скай дивилась на татка великими переляканими очима, вона швидко блимала, як колись Абігель. Маделін побачила, як Натан щиро усміхнувся маленькій дівчинці та стиснув її пальці. Вона засоромила його. Засоромила, коли він стояв отут і тримав за ручку свою доньку, схожу на безпритульне дитя.

Колишні чоловіки мали б жити в іншій частині міста. І діти їхні повинні навчатися в інших школах. Має бути якийсь закон, котрий запобігав би таким ситуаціям. Ніхто не повинен долати почуття зради, болю та провини на спортивному святі своєї дитини. Такі почуття взагалі не можна виносити на публіку.

— Навіщо ти сюди переїхав, Натане? — зітхнула вона.

— Що? — запитав Натан.

— Маделін, зараз почнеться мамський забіг! Ви готові? — то була вчителька початкової школи, панна Барнс (волосся зв’язане у хвостик, вона світилася, немов американська чірлідерка). Свіжа і стигла. Немов солодкий стиглий фрукт. Навіть стигліший за Бонні. Під очима не мала мішків. І