Читати книгу - "ОстаннІ ПовІдомлення , Arachne "

Лукас і Клер бігли темним тунелем, їхні кроки луною розносилися по шахті, змішуючись із завиванням вітру за межами. Світло ліхтарів миготіло по стінах, вириваючи з мороку старі балки та іржаві рейки, але попереду мерехтіло слабке світло — вихід.

- Давай, ще трохи! - вигукнув Лукас, стискаючи руку Клер. Вона задихалася, але продовжувала тікати, не послаблюючи хватку.

Коли вони вибралися назовні, на них обрушився шквал крижаного вітру. Завірюха вирувала з новою силою, снігові завіси закривали все навколо, і лише попереду, ледве видимий, розкинувся широкий, білий простір замерзлого озера.

— Ми можемо перетнути його і вибратися на інший бік! - крикнула Клер, перекриваючи шум вітру.

Лукас глянув на гладку поверхню льоду. Озеро здавалося спокійним, але щось у ньому вселяло тривогу. Він вагався, але іншого шляху не було.

— Будь обережна, крокуй повільно, — попередив він, і вони разом рушили льодом.

Лід під ногами рипів, але тримав. Холод пробирався під одяг, і кожен крок здавався боротьбою з природою. Але раптом Лукас зупинився.

— Почекай… щось не так, — сказав він, вдивляючись у лід під ногами.

Раптом пролунав оглушливий тріск. Лід почав тріскатися, спочатку ледве чутно, а потім із глухим, протяжним звуком. Лукас і Клер завмерли, і він глянув униз.

— Це неможливо, — прошепотів він, у його голосі лунав шок.

У таку погоду, у такий лютий мороз, лід має бути товстим і міцним. Але він тріщав під ними, ніби був витончений навмисно. І тоді Лукас побачив щось, що змусило його похолонути ще сильніше: просто під ними була темна тріщина, що зяяла, і лід навколо неї вже був розбитий.

- Це пастка, - сказав він, голос його став різким і напруженим. — Лід уже розбитий. Він знав, що ми підемо сюди.

Клер з жахом глянула вниз, її обличчя зблідло.

— Лукасе, ми маємо повернутися!

Він стиснув її руку міцніше.

— Запізно. Іди повільно, крок за кроком. Не панікуй.

Але було вже запізно. Тріск посилювався, лід під ногами почав осідати, і тонка біла кірка почала стрімко тріскати.

- Біжи! - Закричав Лукас, штовхаючи Клер вперед.

Вони кинулися до берега, але крижана поверхня почала валитися швидше. Клер послизнулася, і Лукас встиг схопити її за руку, підтягуючи нагору. Навколо них лунали хрускіт і тріск, наче сама земля розколювалася під ногами.

— Не дивись униз! — кричав він, підводячи її на ноги.

Але вони обоє знали: ще один невірний крок, і лід під ними звалиться остаточно.

Лукас помітив берег — він був зовсім близько, лише за кілька метрів.

- Ми майже біля мети! Тримайся за мене!

Вони йшли повільно, обережно, намагаючись не втрачати рівноваги. Але раптом лід під ногами Клер тріснув остаточно, і вона з криком почала провалюватися у крижану воду.

Лукас кинувся до неї, схопивши за руку і щосили тягнув на поверхню.

— Тримайся! Чи не відпускай!

Лід під ним теж почав тріскатися, і він розумів, що часу майже не лишилося. З силою і рішучістю він підтягнув її до себе, витягнувши з крижаної води, і вони обоє звалилися на тверду поверхню.

Вони перекотилися льодом, залишаючи за собою розлом, і, важко дихаючи, зупинилися. Завірюха продовжувала вирувати, але тепер вони були в безпеці ... поки.

Лукас перевів подих і глянув на Клер, її обличчя було блідим, але вона була жива.

— То був він, — тихо сказав він. — Він усе це підлаштував.

Клер кивнула, тремтячи від холоду.

— Він усе ще поряд… Він хотів, щоб ми тут померли.

Завірюха продовжувала ревти, приховуючи все навколо густою білою пеленою. Лукас і Клер лежали на замерзлому льоду озера, намагаючись відновити дихання. Холод пробирав до кісток, і кожен рух давався важко. Але раптом Лукас відчув, як напруга довкола змінилася.

Він підняв голову і помітив постать на протилежному березі озера. Спочатку вона здавалася лише тінню, ледве видимою крізь снігову бурю, але потім силует став яснішим. Високий, у чорному пальті та з капюшоном, убивця стояв і спостерігав за ними.

- Лукас... - прошепотіла Клер, стискаючи його руку, її голос був сповнений страху.

- Я бачу його, - відповів Лукас, не відриваючи погляду від постаті.

Вбивця не рухався, лише стояв, наче насолоджуючись їхньою безпорадністю. Але раптом його голос прорізав завивання вітру, холодний і безпристрасний, наче крижаний шепіт самої зими:

— Ти прийшов надто далеко, Слоуне. Але ти ще маєш вибір.

Лукас напружився, його пальці міцніше стиснули пістолет, але він не стріляв.

— Про що ти кажеш? - вигукнув він, намагаючись перекричати вітер.

Вбивця зробив крок уперед, зупинившись на краю берега.

— Відпусти її і піди. Я дам тобі те, що ти шукаєш. Правду долю Алекса.

Лукас відчув, як усередині все перевернулося.

- Що ти хочеш сказати? — голос його сповнений гнівом і недовірою. — Ти знаєш, що сталося з ним?

Вбивця злегка нахилив голову, наче насолоджуючись його реакцією.

- Я знаю все. Але тільки якщо ти відпустиш Клер і підеш. Один. Я розповім тобі все. Вона не потрібна тобі, Лукасе. Ти вже знаєш, що вона бреше.

Клер з жахом дивилася на Лукаса, її обличчя зблідло ще більше.

- Не слухай його! - прошепотіла вона. — Ти знаєш, що він бреше! Він хоче нас поділити!

Лукас завмер, його серце билося як молот. Він дивився на вбивцю, а потім на Клер. Запитання розривали його зсередини. Чи міг це бути шанс дізнатися правду про долю Алекса? Чи це була чергова гра, хитрощі, щоб знищити їх обох?

— Ти хочеш, щоб я її залишив? Навіщо? — спитав він, ледве стримуючи гнів.

Вбивця засміявся, але в його сміху не було радості.

— Вона лише частина гри, Лукас. Ти прийшов по відповіді. Залиш її, і вони будуть твоїми. Ти хочеш знати, чи живий Алекс? Ти хочеш дізнатися, хто його зрадив?

Клер, тремтячи від холоду і страху, обхопила Лукаса за руку.

- Не слухай його, Лукасе. Будь ласка.

Снігова буря продовжувала вирувати, приховуючи все навколо щільною пеленою, але Лукас більше не відчував холоду. Він зосередився на фігурі вбивці, що стоїть на іншому березі. Голос убивці все ще луною лунав у його голові: "Відпусти її, і я розповім правду."