Читати книгу - "Між світлом та темрявою, Мара Найт"

Кайлен, дивлячись на Даніку з відчаєм, не міг повірити своїм очам. Він стояв перед нею, і її слова пробивалися крізь його розум, як леза. Він знову і знову запитував себе, що сталося, чому вона не пам'ятає його.

— Коро, як ти можеш мене не пам'ятати? — його голос був наповнений болем і нерозумінням. — Ми ж тільки день назад бачилися.

Даніка, абсолютно здивована і розгублена, дивилася на нього, як на чужого чоловіка. В її очах не було нічого знайомого, ні болю, ні того тепла, яке колись існувало між ними.

— Вибачте, але ви, напевно, помилились, — сказала вона, холодно і не впізнаючи його. — Я не Кора, я Даніка. Я Даніка, дружина Морока. Він магрієць.

Кайлен почув це і відчув, як у нього з'являється біль, який важко передати словами. Як? Як це можливо? Чому вона не пам'ятає? Він відступив назад, намагаючись вгамувати свої емоції.

— Ні, Коро, ти не його дружина, — сказав він, намагаючись знайти хоч одну відповідь. — І в тебе взагалі є батьки. Нікселіна і Астарот. І не біологічні батьки, ще Олівія і Алекс.

 Даніка витерла сльози і дивилася на нього з нерозумінням, в очах віддзеркалювався біль і порожнеча.

— Мої батьки померли під час війни між магрійцями і ангелами та демонами... Тому в мене батьків немає. Вони померли.

Кайлен почував, як його серце стискається. Це було надзвичайно боляче чути. Все, що він знав про її минуле, про їхнє спільне життя, тепер здавалося неймовірним і забутим.

— Ні, Коро, вони в тебе є, — сказав він, наполегливо, хоча і сам сумнівався в кожному своєму слові. — Ти не можеш забути все. І твої батьки — вони живі.

Даніка залишалася спокійною, але її внутрішній світ був розбитий. Вона не знала, чи варто їй вірити Кайлену. Чи справді вона колись була Кора? Що сталося з її пам'яттю?

— Де ти взагалі знаходишся? — запитав Кайлен, не в змозі зупинити свій потік запитань.

— Я? У світі демонів, — відповіла вона, ніби знову втрачаючи себе у цьому безмежному світі, де все було таким чужим.

І саме в цей момент сон почав потихеньку зникати. Кайлен хотів щось сказати, але його слова розсипались в порожнечі, коли сон остаточно зник. Вона знову стала Данікою, і Кайлен відчув, як втрачає все те, що вони колись мали.

Даніка повільно відкрила очі й побачила, що лежить у ліжку, затишно притиснута до Морока. Він спав поруч із нею, глибоко і спокійно. Його обличчя, з різкими рисами і легкою тінню стомленості, здавалося, було закам'янілим у своїй владності, але водночас під час сну в ньому проглядався дивний спокій. Його чорне, злегка хвилясте волосся спадало на обличчя, а на губах ледь помітно грала тінь усмішки. Його сильні руки, що здавалися захисним щитом, ніжно обіймали її, ніби боячись, що вона може зникнути.

Даніка дивилася на Морока і не могла не думати про те, наскільки він їй рідний. Він був її чоловіком, її підтримкою, її захистом. Вона пам’ятала, як він завжди поруч, як рятував її під час війни, як говорив їй, що вона сильна і має боротися. Але тепер її розум заполонили сумніви. Хто той Кайлен із її сну? Хто ці люди — Нікселіна, Астарот, Олівія та Алекс? Як вони могли бути частиною її життя, якщо вона так чітко пам’ятає своє перше і теперішнє життя?

Даніка відчула, як серце починає прискорено битися. Їй здавалося, що це все — лише вигадка, сон, який намагався розбити її реальність. Вона знову поглянула на Морока, який мирно спав, і згадала, як добре було до війни. Їхній світ був іншим: без руїн, без кровопролиття, без болю. Він був таким же, яким його створили вони разом, як їхня родина.

Відчуваючи тягар думок, Даніка обережно вивільнилася з його обіймів, щоб не розбудити. Морок злегка зітхнув у сні, але не прокинувся. Вона підвелася і підійшла до столу, на якому лежала темна корона. Цей артефакт, здавалось, був наділений якоюсь магією, яку вона не могла зрозуміти. Корона притягувала її погляд, ніби кликала.

Даніка простягнула руку і обережно взяла корону. Вона була холодною на дотик, але при цьому здавалася живою, як ніби могла дихати. Серце Даніки стислося, коли вона піднесла корону до голови. У цей момент спогади про її поранення під час війни спалахнули перед очима: біль, кров, страх... Ці спогади змусили її відчути, що це — єдина правда. Все інше було брехнею, ілюзією.

Зважившись, Даніка повільно наділа корону.

Коли Даніка надягнула корону, її тіло пронизала хвиля сили. Це було щось незвичне, ніби частина її самої, якої вона давно не відчувала, пробудилася. Магія заповнила її серце, але це була не та сила, до якої вона звикла у своєму теперішньому житті. Вона була спокійною, потужною, але незнайомою. Даніка застигла, не розуміючи, що відбувається, коли почула, як Морок різко вдихнув.

Він миттєво прокинувся, його очі, темні і палаючі, зупинилися на ній. Помітивши корону на її голові, він підвівся і швидко підійшов до неї. Обійнявши її за талію, Морок притягнув Даніку до себе і ніжно поцілував у щоку.

– Що ти відчуваєш, коли надягаєш цю корону? – запитав він, його голос був низьким і лагідним, але в ньому звучала тривога.

Даніка трохи затримала подих, ніби намагаючись знайти правильні слова. Вона підняла погляд на Морока, її очі були наповнені змішаними почуттями.

– Під час одягання корони… – почала вона тихо. – Я відчула полегшення, спокій і свою магію. Але… вона якась інша, не така, як зараз. Розумієш? Вона... вона ніби частина іншої мене.

Морок уважно слухав її, кивнувши, ніби розумів більше, ніж міг сказати. Він обережно повернув Даніку до себе обличчям, його руки залишилися на її талії. Їхні очі зустрілися, і між ними повисла тиша, наповнена невимовленими емоціями.

Даніка зітхнула і, не відводячи погляду, сказала:
– Морок, вибач мене за те, що під час війни між магрійцями та демонами-ангелами я перейшла на бік демонів і ангелів. Я… – її голос затих, але вона знайшла в собі сили продовжити. – Я шкодую про це.

Морок уважно дивився на неї, його обличчя було спокійним, але в очах спалахували глибокі почуття.

– Усе в минулому, кохана, – тихо відповів він, притискаючи її ще ближче.

Даніка на мить задумалася, потім додала:
– Ти можеш поцілувати мене? Як тоді, до війни, коли все було добре?

Морок усміхнувся тією самою усмішкою, яку вона пам’ятала, і, не промовивши жодного слова, нахилився до неї. Його поцілунок був ніжним і сповненим обіцянок, що все можна повернути.