Читати книгу - "Між світлом та темрявою, Мара Найт"

Медальйон остаточно поглинув усі спогади Кори, стерши її теперішнє життя, наче воно було лише сном. Тепер вона стояла у залі не як Кора, а як Даніка — володарка темряви та дружина Морока. Її очі блищали новою силою, але в них більше не було тепла, яке раніше приносило спокій її близьким.

У цей момент до зали вбігла Ліліт, яка до цього спостерігала за всім здалеку. Її серце розривалося, бачачи, як її мати втрачає себе, але вона все ж наважилася підійти ближче. Ліліт різко зупинилася перед Данікою, очікуючи якогось знайомого жесту чи погляду.

— Мамо! — вигукнула вона, сподіваючись, що це слово може пробити бар'єр забуття.

Даніка злегка здригнулася, але її обличчя пом'якшилося. Вона раптом широко розкрила обійми, притягуючи Ліліт до себе.

— Доню... — прошепотіла вона, її голос наповнився сумішшю ніжності та подиву. — Як же ти виросла! Здається, ще вчора була війна, і я тримала тебе на руках, захищаючи від усіх небезпек. А тепер ти стоїш переді мною така доросла...

Даніка провела рукою по волоссю Ліліт, наче хотіла запам'ятати кожну мить. Її очі заблищали, і вона обернулася до Морока.

— Ти бачиш, Морок? — сказала вона, її голос тремтів від емоцій. — Наша донька виросла... Як таке можливо? Як швидко минув час?

Морок, який стояв біля трону, підійшов ближче, дивлячись на Ліліт. Він усміхнувся, але його усмішка була холодною та стриманою.

— ТИ спала дуже довго, моя люба Даніко, — відповів він спокійно, поклавши руку на плече Даніки. — Але ти повернулася вчасно, щоб побачити, якою прекрасною стала наша донька.

Ліліт намагалася зрозуміти, чи є в її матері хоч крапля пам'яті про життя Кори, але бачила лише тінь минулого. Її серце боліло, але вона вирішила не показувати цього.

— Мамо, я завжди знала, що ти сильна, — сказала Ліліт, дивлячись у її очі. — І навіть тепер ти залишаєшся такою ж.

Даніка притиснула її до себе ще раз, але це була обійми матері, яка пам’ятала лише минуле. Медальйон позбавив її всіх теплих спогадів про сучасне життя, але залишив найглибші емоції з її минулого.

Даніко і Морок зайшли в кімнату, яка колись була Кори, в світі демонів. Атмосфера була тяжка і темна, але для Даніки це місце вже не викликало ніяких знайомих емоцій. Вона підійшла до столу, на якому лежала темна корона. Як тільки її погляд зупинився на цьому предметі, у серці відгукнулося незрозуміле відчуття, ніби щось було знайоме, але вона не змогла згадати, що саме. Корона не викликала у неї бажання забрати її, тому вона просто залишила її на місці, не звертаючи уваги на її значення.

Даніка підійшла до Морока, який стояв поруч, і раптом відчула, як сльози набігають на очі. Вона не могла стримати емоцій. Усе, що сталося, все, що вона втратила і що пережила, накрило її, і сльози стали втіленням цих важких почуттів.

— Я… я пам'ятаю, — сказала вона, не стримуючи плач, — як на війні мене поранили так, що це було не сумісне з життям. Моя душа, наче, зникла. Я відчувала, як усе відходить, і не було сил боротися. І я не знаю, як я повернулася… Як я опинилася тут. Чому я… чому я ще жива?

Морок, стоячи поряд, зітхнув, його погляд став м'яким, хоч він і намагався приховати це.

— Даніко, — його голос був спокійним, але в ньому було щось тепле і турботливе, — тебе зцілили. Ти не померла, тому що ми тебе повернули. Я зробив усе, щоб тебе повернули до життя. Ти була поранена, так, але твоя душа не була готова йти. Ми тебе зцілили, і тепер ти знову тут, зі мною.

Даніка затихла на мить, слухаючи його слова, намагаючись осмислити їх. Вона заплющила очі, відчуваючи, як біль починає знову затискати її серце, але водночас вона відчула якусь полегкість.

— Я не знаю, чому я так, — прошепотіла вона, стискаючи його руку, — але щось всередині мене все одно відчуває біль від того, що я не можу пам'ятати більше. Мій розум, моя душа… все наче стало іншими.

Морок тихо погладив її по волоссю, не кажучи більше слів, адже він знав, що зараз її біль — це не просто фізичний біль, але й глибокі втрати, з якими їй доведеться жити. І хоча він все ще не розумів, чи правильно він зробив, коли повернув її, він був готовий підтримати її в цій темряві, яку вона переживала.

Даніка лежала в ліжку з Мороком, відчуваючи, як його руки обвивають її, притягуючи до себе. Вона відчувала його тепло, його присутність, і це було те, чого вона потребувала зараз. Її думки були заплутані, а емоції змішані, але в обіймах Морока вона відчула певний спокій. Із цими думками вона занурилась у сон.

В сні з'явився Кайлен. Спочатку це було лише відчуття — знайоме, болюче, але дивне водночас. І ось він був перед нею, Кайлен різко закричав її ім'я: «Коро!» — і в ту ж мить підбіг до неї, обіймаючи її, як у ті давні моменти, коли їхнє серце билося в унісон.

— Тебе не було цілий день, — сказав він з тривогою в голосі, — але ти чомусь змінилась. Ти інша.

Даніка, відчувши цей біль, відсторонилася. Її серце билося швидше, її розум був наповнений сумнівами і тривогою. Вона дивилася на нього, але це було так, наче цей чоловік був чужим.

— Хто ти? — запитала вона з деякою настороженістю, яка з'явилася раптово.

Кайлен, наче не розуміючи її запитання, відповів із сумом:

— Я Кайлен… Ти мене не пам'ятаєш?

Ці слова наче ударили її по серцю. Вона відчула, як її внутрішній світ розривається, ніби всі її спогади про нього почали відходити в тінь. Даніка не могла згадати його, хоч у її душі ще зберігався якийсь непояснений біль, який став сильнішим від його слів.

В її очах з'явилася паніка. Вона не знала, як відповісти, і не могла повірити, що все, що було для неї важливим, зникло, розсипалося в пісок. Вона почала відчувати, як тіло реагує на його присутність, але розум вже не сприймав його так, як раніше.

— Я не пам'ятаю… — прошепотіла вона, намагаючись зрозуміти, чому ці почуття все ще не дають їй спокою.

Кайлен був зламаний, він не міг зрозуміти, як це сталося, чому вона не пам'ятала його. Але він не збирався відступати, він не міг просто залишити її, навіть якщо вона змінилася.