Читати книгу - "Усе, що ви не знали про Гоґвортс , Дар’я Зелена"

Глава 35

— Маріан, стій! — кричить здалеку Міллі, намагаючись наздогнати Маріан, що летить далеко попереду. — Ми не можемо так просто залишати Зої та Синамуса, особливо коли десь поблизу можуть перебувати сильні чаклуни, що нас постійно турбують.

— Я не хочу йти до школи, я не хочу, щоб мене зловив директор чи хтось з вчителів, — сумно говорить Маріан, відчуваючи провину за те, що пішла від Зої.

— Марі, я розумію тебе, тому пропоную знайти, як дістатися до школи іншим способом, а потім можемо злітати до Зої та Синамуса, якщо вони ще сидітимуть на Астрономічній вежі, та запропонувати їм піти з нами, — говорить Мартин, повертаючи мітлу до Маріан та Міллі. — Пропоную зараз де-небудь сісти, поговорити про наші подальші дії.

Усі садяться біля впалого дерева, залишають мітли на снігу та, трусячись від холоду, намагаються придумати, що ж робити далі.

— Я зараз змерзну, вже дуже темно і дуже холодно, мені страшно. А раптом з лісу вискочать ті самі павуки? — зі страхом говорить Маріан.

— Я б більше хвилювався не за павуків, а за інших, більш небезпечних тварин, які саме вночі можуть виходити з лісу. Наприклад перевертні… Точно, перевертні!

— Що? — питає Міллі.

— Перевертні! Як я раніше не здогадався! Мені ж Синамус розповідав про цих людей! — вихоплює Мартин. — Ці тварини, яких ми бачили могли весь цей бути саме тими злодіями.

— А таке взагалі можливо? — питає Маріан з недовірою.

— В тебе ж наче батьки чаклуни, вони що, тобі не розповідали? Отож…Є такі люди, які можуть ставати тваринами, це не обовʼязково саме перевертні, адже перевертні зʼявляються лише вночі, коли бачать повний місяць. Вони можуть ставати ким завгодно, і ці тварини-розвідники, які були начебто дуже розумними, могли насправді бути саме людьми!

Маріан повертає голову до Мартина, прикриваючи рота рукою, краєм ока помічає, як поруч починає щось стрімко бігти до лісу, Маріан гукає інших і починає бігти за темною фігурою тварини, прямуючи вглиб Забороненого лісу.

— Маріан, не треба! — кричить Міллі у слід. — Це може бути паст…

Друзі наступають на пастку, провалюються під землю і летять вниз по глибокому тунелю.

— Ми зараз розібʼємося! — в сльозах кричить Маріан.

Прикриваючи очі, Мартин відчуває, що зараз для них може все скінчитися, більше не потрібно буде хвилюватися за відрахування, більше не потрібно буде ні про що хвилюватися.

— Ми врятовані! — радіє Міллі, як ніколи не раділа.

Друзі сповільнюють рух вглиб тунелю. Поки всі панікували і думали про кінець світу, Міллі згадала, що їх вже навчили заклинанню «Левіоса», і використала його на них самих.

— Міллі, скільки разів я вже це говорила? Ти геній! — приземляючись на вогку землю, Маріан обіймає Міллі.

— Дякую, Міллі, — обнімає Міллі й Мартин. — Де ж ми ?

— Під землею, це я тобі точно скажу, — говорить Маріан, не відпускаючи руку Міллі. — В мене зараз нема думок щодо того чи це ловушка, чи це укриття злодіїв, чи щось ще, я просто рада, що ми хоч не поламали собі руки й ноги.

—  А було б про що подумати, — веде далі Мартин. — Ми глибоко під землею, нас тут майже ніхто не знайде, якщо ми звідси не виберемося. Благослови, професор Уізлі, щоб ми на злодіїв не потрапили.

— Що ви пропонуєте робити? — питає Міллі.

— Просто йти далі, — каже Мартин. — Бо я так бачу, що печера тут доволі довга, і це не просто якась пастка чи ще щось. Тут точно хтось був, або навіть зараз є. Будьте обережні.

Глава 36

—Синамусе, прокидайся, нам треба тікати звідси якнайшвидше! — шепотить голос десь здалеку.

Синамус відкриває очі. На його шиї залишилися сліди від великих пальців, все ще темніє в очах.

— Синамусе, вони скоро прийдуть, ми маємо знайти вихід звідси, — тихо мовить Зої.

— Де ми? — навколо розглядається Синамус. По стінах сповзають купи комах, місце темне та смердить сирістю. — Ми в схованку злодіїв?

— Гадаю що так, яке як звідси нам вибратись живими поки не знаю.

— Давай розглянемо це місце детальніше. — пропонує Синамус, нахиляючи голову й дивлячись в різноманітні щілини між деревʼяними дошками, що подекуди прибиті до стін.

— Як ти думаєш, нас вбʼють? — питає Зої, нервово покусуючи ніготь.

— Якщо зважати на те, що вони могли нас вбити тоді, коли нас зустріли, й тоді, коли вже спустили до свого сховку, то думаю, що навряд чи. Або їм потрібна якась інформація від нас. Хоча що діти можуть знати?

— Або ці злодії дуже добрі та не хочуть нас вбивати й вирішили що ми зможемо перейти на їхній бік, як помічники, раз уж ми вчимося школі й перше за всіх дізналися про дивацтва вʼязнів в бібліотеці.

— В якій бібліотеці? — з-за дверей у темну кімнату висувається голова великого чоловіка, за ним в кімнату вливається сяюче світло, що, по всій видимості, освітлює сусіднє приміщення. Зої та Синамус жмуряться, намагаючись розгледіти риси обличчя чоловіка. Він одягнений в усе чорне, наче дементор, проте голову закриває великий капюшон. « Це, напевно, єдиний злодій, який нормально маскується, а не те, що в книжках про детективів, де злодії одягаються наче в показі мод» — думає собі Зої. « Проте ще правдоподібніше було б якщо він нас все ж таки вбив» — додумує й собі Синамус.

— Як ви вже зрозуміли, випустити я вас вже ніколи не зможу звідси. Тільки за однієї умови. Ви або приєднуєтесь до нас, або на вас чекає відповідь за втручання не у свої справи. І о, ні, це не просто смерть, це спершу покарання круциатусом.

Це ж саме вас чекає, якщо відмовитесь відповідати на поставлені питання. Вивчили вже круциатус на уроках? — питає чоловʼяга, сміючись.—Почнемо?

Зої втискається якнайглибше в кут кімнати, й обіймає ноги. Вона дрижачим голосом відповідає:

— Так, готові. Проте що буде, якщо ми не знатимемо відповідей на питання?