Читати книгу - "Гармонія (2), Анна Стоун"

Очі Мерліна розширилися від переляку. Хоч він був злий на  неї, але аж ніяк не бажав їй смерті.

- Як померти?! Ні! Ви повинні зробити все, щоб вона одужала!

- І ще! Не знаю, важливо це чи ні! Але вона постійно вимовляє ім'я вашого брата! - повідав доктор. - Я чув, він сьогодні поїхав на завдання!

- Так! Його в замку немає! Зробіть усе, щоб вона видужала.

Рада уві сні закашлялася, стиснувши ковдру. Мерлін кинув на неї погляд, у якому читалася неприхована злість. В нього були думки, чого Альбрехт так швидко втік із замку. Тепер він був впевнений, що до цього причетна ця дівка.

- Слідкуйте за її станом! І якщо щось зміниться, доповісте мені! - наказав Мерлін, розвернувшись, щоб йти.

- Може повернути у замок вашого брата? Їй може стати легше. – припустив лікар, але Мерлін похитав головою.

- Я не хочу щоб ширилися чутки про його зв’язок з цією дівчиною. Нехай кожен виконує свою роботу.

На цьому було все. Роздавши вказівки, Мерлін повернувся до себе у покої. Вільного часу до наради залишилося не так багато.

* * *

Альбрехт не поспішаючи їхав на коні в середині загону. Поки було тихо і спокійно, на них ніхто не нападав. Хлопець майже забув дорогу по якій кілька місяців тому їхав у Зарганс. Із Радою.

Загін був у дорозі вже кілька годин. З наближенням зими починало темніти раніше, тому їм довелося зупинятися на нічліг. Альбрехта за ці чотири дні полюбили. Він один з усього загону був тихим, небагатослівним. Але, коли в нього щось запитували, завжди відповідав, і тоді навіть натяку не було на те, що його щось бентежить. Він був веселим, та сміявся голосніше інших з жартів. Від сором’язливого хлопця у такі миті залишалося все менше.

Працював він також, нарівні з усіма. І коли прийшов час зупинятися на привал, саме він зголосився збирати гілки для багаття. А якщо дивитися на те, що не так давно пройшов дощ, це було не зовсім легко.

Але Альбрехт знав, ким він є насправді. Йому не подобався його м'який характер. Він почувався ганчіркою. Коли розмова сходила його знов накривала хандра.

Вночі було холодно, тому Альбрехт мріяв залізти у свій намет та закутатися у теплу ковдру. Але відмовитися від запрошення командира, він не міг.

- Ваша високість, Альбрехте, йдіть швидше, каша скоро охолоне! - крикнули йому від багаття, де зібралися майже всі воїни.

Альбрехт, щоб не змушувати себе чекати, прискорив крок і підійшов до них. Підстеливши на землю, він сів, взявши миску з кашею. Подивившись на всі боки, він помітив, що кілька людей дивляться на нього, ніби чогось чекають. Альбрехт з'їв першу ложку каші, а за тим знову підняв голову.

- Вечеря відмінна, Джаст, як завжди! - похвалив хлопець; він знав, що Джастин, до війни працював кухарем.

- Дякую, крон-герцог! Я радий, що вам сподобалося!

На губах у Альбрехта промайнула легка усмішка.

- Можна вас попросити не називати мене за титулом? Просто Альбрехт!

Він нагадував про це майже не кожен день, але через деякий час половина продовжувала розмовляти на «ви».

 Уже під кінець вечері воїни почали згадувати про тих, кого вони залишили вдома.

Один розповів про дружину та маленьку доньку, яка дуже плакала, коли він ішов на завдання. Другий про хворого батька, який живе в селі. Третій про красуню наречену.

Незабаром один з воїнів встав і відійшов від багаття. За кілька хвилин він повернувся з гітарою. Погляд Альбрехта ковзнув по ній, і відразу ж стільки спогадів спливло у голові.

Хлопець слухав, не перебиваючи, притлумивши бажання самому взяти гітару в руки.

- Альбрехте, підспівуйте! - махнув йому рукою молодий чоловік, років двадцяти шести. Він завжди любив розповідати анекдоти; коли Альбрехт похитав головою, опустивши очі, він не відступився від нього. - Приєднуйтесь до нас!

- Стіве, ти що не бачиш, що хлопець не хоче! Чого ти його чіпаєш? - штовхнув його в плече старший чоловік.

- О, а може ви хочете самі, щось зіграти? - не вгамовувався рудоволосий Стів.

Вії Альбрехта злетіли вгору, і в очах миттєво запалився вогник.

- Давайте зіграю! - погодився Альбрехт. - А, що?

- А що ви хочете?

Альбрехт замислився. У нього була одна думка, але він не хотів її озвучувати. Від неї його знов огортала туга. Але все ж таки хлопець вирішив заспівати.

- Цю пісню я вперше почув від своєї знайомої.  Вона про її батьківщину. Це оригінал.

Поставивши гітару на ребро, Альбрехт пробіг поглядом по струнам згадуючи мелодію. Спогади в той же час каменем лягли на плечі.  

Гей гдешь там на чорні води,

Сів на коня козак моло́дий.

Плаче молода дівчина,

Їде козак з Батьківщини.

Альбрехт не помічав нічого навколо.  Після того як він заспівав, його думки покинули це місце. Вони кинулися далеко, далеко. У той день, коли він уперше почув ці рядки. Вони сиділи так само біля вогнища. Тоді здавалося, що їм пощастило знайти один одного. Альбрехт вперше за довгий час співав південно-імперською мовою. Імперці називали її роксанським та ондрійським діалектом. Рада – українською.