Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
III
Несподіваний суперник. Змова
— Ні, хлопці, ні, не хочу! Що за розгулля таке? Як вам не набридне гультяювати? Уже й так ославлено нас, буцімто ми бозна-які паливоди. Лягайте краще спати! — Так говорив Левко до розгульних товаришів своїх, що підбивали його на нові витівки. — Прощайте, братове! добраніч! — Він швидко пішов від них вулицею.
— Чи спить же то моя ясноока Ганна? — думав він, підходячи до знайомої нам хати з вишневими деревами. Серед тиші почулася неголосна розмова. Левко спинився. Поміж деревами забіліла сорочка… «Що це значить?» — подумав він і, підкравшися ближче, сховався за дерево. Проти місяця сіяло перед ним дівоче обличчя… Це Ганна! Але хто ж отой високий чоловік, що стояв до нього спиною? Даремно придивлявся він: тінь огортала того від ніг до голови. Тільки спереду він був освітлений трохи, та найменший рух Левка вперед загрожував неприємністю бути поміченим, і тому, тихо прихилившись до дерева, вирішив він зоставатися на місці. Дівчина ясно вимовила його ім’я.
— Левко? Левко ще молокосос! — говорив хрипко і півголосом високий чоловік. — Якщо я застану його коли в тебе, то добре намну йому чуба…
— Хотілося б мені знати, що це за шельма нахваляється нам’яти мені чуба! — стиха промовив Левко і витяг шию, щоб не пропустити жодного слова. Але незнайомий говорив далі так тихо, що нічого не можна було почути.
— Як же тобі не соромно? — сказала Ганна, коли він докінчив своє. — Ти неправду кажеш; ти обманюєш мене; ти мене не любиш; і я ніколи не повірю, щоб ти мене любив!
— Знаю, — провадив далі високий чоловік, — Левко багато наговорив тобі дурниць і закрутив твою голову (тут здалося парубкові, що голос незнайомого не зовсім незнайомий, і начебто він десь його й чув). Та я дамся взнаки Левкові! — вів далі свою мову незнайомий. — Він думає, що я не бачу всіх його фиґлів. Скуштує він, собачий син, які в мене кулаки!
При цих словах Левко не міг уже більше стримати свого гніву. Підійшовши на три кроки до нього, замахнувся він з усієї сили, щоб одважити доброго ляща, від якого незнайомий, хоч, бачилось, і дужий, та не встояв би, певне, на місці; але саме тут світло впало на лице йому, і Левко остовпів, побачивши, що перед ним стояв батько його. Тільки й міг парубок на таке диво похитати головою та присвиснути стиха крізь зуби. Десь збоку щось шелеснуло; Ганна прудко влетіла в хату, грюкнувши за собою дверима.
— Прощай, Ганно! — закричав тут один із парубків, підкравшись і обнявши голову, — і з ляком одскочив назад, зустрівши жорсткі вуси.
— Прощай, красуне! — скрикнув другий; та зараз же полетів сторчака від тяжкого стусана голови.
— Прощай, прощай, Ганно! — закричало декілька парубків, почепившися йому на шию.
— Згиньте ви, прокляті гульвіси! — кричав голова, одбиваючись і тупаючи ногами. — Що я вам за Ганна! Гетьте слідом за батьками на шибеницю, бісові діти! Поприлипали, як мухи до меду. Дам я вам Ганни!
— Голова! голова! голова це! — загукали хлопці та й кинулись урозтіч.
— От так батько! — казав Левко, отямившись од такого дива і дивлячись услід голові, що, лаючись, відходив геть. — Бач, які фиґлі-миґлі він витіває! добре! А я ж то дивлюсь та мізкую, що воно за знак, що він раз у раз удає глухого, коли з ним заговориш про діло. Стривай же, старий шкарбане, будеш ти в мене знать, як швендяти під вікнами у молодих дівчат, будеш знать, як одбивати чужих наречених! Гей, хлопці! сюди! сюди! — гукав він, махаючи рукою парубкам, що знову сходились до гурту. — А йдіть-но сюди! Я умовляв вас іти спати, а тепер передумав і ладен хоч цілу ніч сам гуляти з вами.
— Оце до діла! — сказав плечистий і кремезний парубок, що мали його за найпершого паливоду та гультяя на селі. — Мені все якось нудно, коли не вдасться погуляти гаразд та штук натворити. Усе наче бракує чогось. Так, немовби загубив шапку чи люльку; одно слово, не козак, та й годі.
— Чи згода ваша подратувати сьогодні як слід голову?
— Голову?
— Еге, голову. Що він собі, справді, вигадав! Він верховодить у нас, наче гетьман який. Мало йому, що коверзує, наче над своїми холопами, так ні, він ще й під’їжджає до дівчат наших. Адже, мабуть, нема на все село гарненької дівчини, щоб до неї не лицявся голова.
— А так, а так, — гуртом закричали всі хлопці.
— Що ми, хлопці, за холопи? Хіба ми не такого роду, як і він? Ми, слава Богу, вольні козаки! Покажімо йому, братця, що ми вольні козаки!
— Ай покажемо! — загукало парубоцтво. — Та як голову, то вже й писаря не минути!
— Не минемо й писаря! А в мене, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь», після закриття браузера.