Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

— Гуляй, козацька голово! — казав кремезний гультяй, вдаривши ногою об ногу й ляснувши руками. — Що за розкіш! Що за воля! Як візьмеш дуріти, то здається, наче давні літа згадуєш. Любо, вольно на серці; а душа наче в Раю. Гей, хлопці! Гей! гуляй!..

І ватага галасливо понеслася вулицями. І благочестиві бабусі, розбуджені криком, одчиняли віконця і хрестилися сонними руками, примовляючи: «Ну, тепер гуляють парубки!»

IV

Парубки гуляють 

В одній тільки хаті кінець вулиці ще світилося. То господа голови. Голова вже давно скінчив свою вечерю і, напевне, давно б уже й заснув; та в нього був саме гість, винокур, що його прислав будувати винокурню поміщик, який мав невеликий шматок землі між вольними козаками. На покуті, на почесному місці сидів гість — низенький, товстенький чоловічок, з маленькими сміхотливими оченятами, де, здавалося, написано було, як то йому любо курити свою коротеньку люльку, щохвилини спльовуючи і притоптуючи пальцем перегорілий уже на присок тютюн, що з неї вилазив. Димові хмари швидко розросталися над ним, одягаючи його в сивий туман. Було схоже, ніби широкому коминові з якоїсь винокурні набридло сидіти на своєму даху, і він надумав прогулятися та й засів собі звичайнісінько у хаті в голови. Під носом стирчали в нього коротенькі і густі вуса; але вони так невиразно мелькали крізь тютюновий дим, що здавалось, наче то миша, яку винокур упіймав та й держав у роті в себе, підкопуючись під монополію комірного кота. Голова, як господар, сидів у самій сорочці та полотняних шароварах. Орлине око його, як вечірнє сонце, помалу починало мружитись і примеркати. Кінець стола палив люльку один із сільських десяцьких, які складали команду голови[68], що сидів задля пошани до господаря у свитці.

— Чи скоро ж ви думаєте, — сказав голова, обертаючись до винокура й кладучи хреста на рот, саме-бо позіхнув, — поставити свою винокурню?

— Як Бог поможе, то цієї осені, може, й закуримо. На Покрову, то я ладен на що хочете битися об заклад, якщо пан голова не буде ногами німецькі кренделі виписувати по дорозі.

На цім слові оченята винокурові зникли: замість них протяглися промені до самих вух; увесь тулуб заколивався од сміху, і веселі губи випустили на якусь мить димучу люльку.

— Дай-то, Боже, — сказав голова, удавши на обличчі своєму щось подібне до усмішки. — Тепер іще, слава Богу, винокурень розвелось трохи. А от за давнього часу, коли проводжав я царицю по переяславській дорозі, ще небіжчик Безбородько[69]…

— Ну, свате, згадав часи! Тоді від Кременчука аж до Ромен не налічив би і двох винокурень. А тепер… Чи чув ти, пак, що повигадували кляті німці? Незабаром, кажуть, будуть курити не дровами, як усі чесні християни, а якоюсь чортячою парою. — Теє кажучи, винокур задумано дивився на стіл і на розставлені на ньому руки свої. — Як це парою — далебі, не знаю!

— Що за дурні, прости Господи, оті німці! — сказав голова. — Я б їх батогом, сучих дітей! Чи чувана річ, щоб парою та можна було варити що. Виходить, ложку борщу не можна піднести до рота, не засмаживши губ, замість молодого поросяти…

— І ти, свате, — обізвалася, сидячи з підгорнутими ногами на лежанці, своячениця, — увесь цей час житимеш у нас без жінки!

— А навіщо вона мені? Коли б іще хоч що добре було.

— Начебто не гарна? — спитав голова, навівши на нього око своє.

— Де там гарна! Стара, як біс! Пика вся в зморшках, немов порожній гаманець. — І низенька постать винокура захиталася знову од реготу.

При цих словах щось почато шарити за дверима; двері одчинились, і чоловік, не скидаючи шапки, ступив за поріг та й став, наче у роздумі, посеред хати, роззявивши рота й оглядаючи стелю. Це був знайомий нам Каленик.

— От я й додому прийшов! — говорив він, сідаючи на лаву біля дверей і не зважаючи анітрохи на присутніх. — Ач, як розтяг вражий син, сатана, дорогу! Ідеш, ідеш, і кінця нема! Ноги наче попереламував хто. Дістань-но там, стара, кожуха, підстели мені. На піч до тебе не прийду, їй-богу, не прийду: ноги болять! Дістань його, там він лежить, коло покуття; гляди, тільки не перекинь горшка з тертою табакою. Або ні, не займай, не займай! Ти, може, п’яна сьогодні… Хай уже я сам дістану…

Каленик підвівся трохи, але непоборна сила прикувала його до лавки.

— За це люблю, — сказав голова, — прийшов до чужої хати та й порядкує, як у себе дома! Витурити його, доки живий та цілий!..

— Нехай він собі, свате, відпочине! — сказав винокур, спиняючи його за руку. — Це корисна людина; коли б тільки таких було більше — і винокурня наша славно пішла б…

Проте не з добродушності ішли ті слова. Винокур вірив у всі прикмети, і зараз-таки вигнати людину, що сіла вже на лаву, означало в нього накликати біду.

— Що то, як старість прийде!.. — бурмотів Каленик, лягаючи на лаві. — Хай би вже, сказать, був п’яний; так ні ж таки, не п’яний, їй-богу, не п’яний! Чого б я брехав? Я ладен сказати це хоч і самому голові. Що мені голова? Бодай він здох, сучий син! Плював я на нього! Бодай його, одноокого чорта, возом переїхало! Що