Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

II

Голова 

Чи знаєте ви українську ніч? О, ви не знаєте української ночі! Пригляньтеся до неї: з середини неба дивиться місяць. Безмежне склепіння небесне розійшлось, розширилось іще безмежніш. Горить і дише воно. Земля вся в срібному світлі; а дивне повітря віє і теплом, і прохолодою, і дише млостю, і розливає океан пахощів. Божественна ніч! Чарівлива ніч! Нерухомо, натхненно стали гаї, виповнені темрявою, і кинули велетенську тінь од себе. Тихі та спокійні ці стави; холод і морок вод їх похмуро оточений темно-зеленими стінами садів. Незаймані гущавини черешень та черемухи боязко простягли своє коріння в студені джерела і шепочуть іноді листям, немов сердячись та гніваючись, коли прекрасний зальотник — нічний вітер, закравшися зненацька, цілує їх. Увесь ландшафт спить. А вгорі все дише, все чудове, все урочисте. А на душі й безмежно, і дивно, і рої срібних видінь зграйно виникають у її глибині. Божественна ніч! Чарівлива ніч! І раптом усе ожило: і гаї, і стави, і степи. Котиться величний грім українського солов’я, і здається, що й місяць заслухався його посеред неба… Як зачароване, дрімає на пагорбі село. Ще біліше, ще краще блищать проти місяця гурти хат; ще сліпучіше вирізуються з темряви низькі їх стіни. Пісні замовкли. Скрізь тихо. Благочестиві люди вже сплять. Де-не-де тільки світяться вузенькі вікна. Перед деякими тільки хатами, біля порога, запізніла сім’я сидить за пізньою вечерею.

— Та гопак же не так танцюється! отож-то я дивлюсь, усе воно щось не теє. Що ж це розказує кум?.. Ану: гоп трала! гоп трала! гоп, гоп, гоп! — Так розмовляв сам із собою підпилий дядько середнього віку, танцюючи по вулиці… — Їй-богу, не так танцюється гопак! Чого мені брехати? от, їй-богу, не так! Ану, гоп трала! гоп трала! гоп, гоп, гоп!

— Отот здурів чоловік! хоч би ж іще хлопець який, а то старий кабан, дітям на сміх, танцює вночі серед вулиці, — скрикнула літня собі жінка, несучи дорогою солому. — Іди до хати своєї! Пора спать давно!

— Я піду, — сказав, зупинившись, дядько. — Я піду! Я не подивлюсь на якогось там голову! Що він собі думає, дідько б утисся його батькові, що він голова, що він обливає людей на морозі холодною водою, то й кирпу дере! Ну, голова, голова. Я сам собі голова. От бий мене сила Божа! Хай мене сила Божа поб’є! Я сам собі голова. От що, а не то що… — говорив він, підходячи до першої найближчої хати, і спинився перед вікном, мацкуючи пальцями по склу і силкуючись налапати дерев’яну закрутку. — Стара, одчиняй! Стара, мерщій, казано тобі, одчиняй! Козакові спати пора!

— Куди ти, Каленику! Ти ж до чужої хати потрапив, — закричали, сміючись, позад нього дівчата, що верталися з веселої вулиці. — Показать тобі твою хату?

— Покажіть, любі молодички!

— Молодички? чи чуєте, — підхопила одна, — що за чемний цей Каленик? За це йому треба показати хату… та ні, раніше потанцюй!

— Потанцювать?.. Ой, ви ж химерні дівчата! — протяг Каленик, сміючись та сварячись пальцем і заточуючись, бо ноги його не могли вдержатись на одному місці. — А дастеся перецілувати? Всіх перецілую, всіх!.. — І він, бокуючи, припустив за ними. Дівчата зчинили крик, перемішались; та потім посмілішали і перебігли на другий бік, побачивши, що Каленик не дуже швидкий на ходу.

— Он де твоя хата! — закричали вони йому, тікаючи й показуючи на хату, багато більшу за сусідні, що належала сільському голові. Каленик слухняно поплентався в той бік, починаючи знову лаяти голову.

Але хто ж цей голова, що накликав на себе такі недобрі поголоски та пересуди? О, цей голова велика особа на селі. Доки Каленик дійде, куди прямує, ми, певна річ, встигнемо дещо сказати про нього. Все село, побачивши його, береться за шапки; а дівчата, щонаймолодші, віддають надобридень. Хто б із парубків не захотів головувати? Голові вільно навідуватися до всіх тавлинок[66]; і кремезний дядько шанобливо стоїть, знявши шапку, увесь час, поки голова порається своїми грубими та зашкарублими пальцями в його луб’яній табакерці. На сільському сході, чи громаді, дарма що влада його обмежена кількома голосами, голова завжди бере гору і мало не з власної волі висилає, кого йому схочеться, справляти та рівняти шляхи чи копати рови. Голова чоловік понурий, суворий на вигляд і не любить багато говорити. Давно ще, дуже давно, коли блаженної пам’яті велика цариця Катерина їздила до Криму[67], був обраний він за провожатого; цілих два дні служив він цю службу і навіть удостоївся сидіти на передку поруч із царициним кучером. І з того самого часу голова вивчився роздумливо та поважно понурювати голову, розгладжувати довгі закручені вниз вуса і бистрим соколиним оком зиркати спідлоба. І з того часу голова, про що було тільки хто з ним заговорить, завжди уміє звернути на те, як він ото віз царицю і сидів на передку в царській кареті. Голова любить інколи вдати глухого, а надто як почує те, чого б не хотілося йому чути. Голова ненавидить франтівство: ходить завжди у свитці з чорного доморобного сукна, підперізується кольоровим шерстяним поясом, і ніхто ніколи не бачив його інакше одягненим, опріч хіба того часу, як переїздила цариця до Криму, коли на ньому був синій козацький жупан. Але навряд чи вже хто на селі той час пам’ятає, а жупан лежить у нього в скрині під замком. Голова вдівець: та коло нього живе своячениця, що варить йому обідати й вечеряти, змиває лавки, білить хату, пряде йому на сорочки, заправляє всією господою. На селі подейкують, буцімто вона зовсім йому не родичка; але ми вже бачили, що є в голови багато ворогів, радих про нього пускати всякий поговір. Проте, може, цьому дало привід і те, що своячениці завжди не