Читати книгу - "Заспокійливе для химери , Козел Валерія"

- Так, - кивнула дівчина, - не мала і гадки.

- Останнє питання, леді, - схилив голову чаклун, - і думаю, ви можете бути вільною.

- Слухаю вас.

- Ви ж знаєте про існування закляття проявлення?

- Щось чула… - Айша лишалась байдужою зовнішнє, але всередині неї все напружилось, наче натягнута струна.

- Я можу бачити витоки енергії і проявляти її… - чаклун клацнув пальцями і світло в залі згасло світло.

Публіка завмерла. Чаклун наблизився до дівчини і торкнувся пальцями її губ. На його руках лишились лілові іскри.

- То ж, скажіть мені, моя мила, прекрасна Айшес Вієрте… навіщо вам відпускати химеру, якщо він був аж настільки вам близький?.. – чаклун облизав свої пальці, від чого Айшес здригнулась, - химера, що торкалась ваших солодких вуст… ви раптом вирішили відпустити її? Що за чарівний збіг, моя незрівнянна, дорогоцінна леді Вієрте?

- Забери геть від неї свої лапи! – спалахнув Аймер, відтіснивши чаклуна від дівчини, - ти забуваєшся, Тесель Елір?! Перед тобою королівська наречена! Благородна графська донька! Знай своє місце!

- Ой-йой, - позадкував чаклун, - ну хто ж так розкидається чаклунським іменем, Ваша високосте! У будь-якому випадку, прошу пробачення. В мене більше немає питань до леді.

- Батьку… - Аймер подивився на короля, - я прошу вас…

- Ми поговоримо про це пізніше, Аймер, - король повернувся до виходу, - ми вже достатньо зіпсували свято.

- Ваша величносте! – Регулус поспішив за королем, але той зиркнув на нього спопеляючим поглядом.

- Не смій попадатися мені на очі, Регулусе Вієрте, - прогарчав він тихо, - я ще подумаю, як мені вчинити з тобою. Подумати тільки… стільки часу витрати на того, хто не здатен тримати під контролем рідну доньку.

- Ваша величносте, я просто!..

- Я сказав – геть з моїх очей!

Регулус вклонився і відійшов. Погляд його був направлений на Айшу. Дівчина, бліда, але з палаючими рішучістю очима, дивилась на батька без страху. Порад із нею все ще був Аймер. Граф підійшов до дівчини і, вхопивши її за руку, потягнув геть із залу.

- Ваша світлосте! – гукнув його крон-принц, - леді Айшес все ще моя наречена! Ви не посмієте завдати шкоди нареченій крон-принца, навіть якщо це ваша донька! Корона вам цього не пробачить!

- Звичайно, Ваша високосте, - крізь зуби процідив Регулус.

Він відпустив руку Айшес, але погляд його був важким. Дівчина обернулась до крон-принца і від її погляду у нього защемило у серці. Айшес Лілейн Вієрте зробила вишуканий реверанс і щиро йому посміхнулась. Такою доброю, лагідною посмішкою, якої він ще ніколи не бачив. А потім обернулась і пішла за батьком. Коли слуги зачинили за ними двері, Хейтам поклав йому руку на плече, втішаючи

- Я не зміг її захистити… - прошепотів Аймер, - вона захистила мене! Захистила перед королем.

- Ваша високосте, - пошепки відповів йому Хейтам, - леді Айшес розуміє ситуацію краще за будь-кого. Вона прекрасно розуміє, наскільки важлива ваша репутація. Адже лише ви можете змінити політику цієї країни. Цього не станеться, якщо ви станете учасником скандалу.

- Вона прийняла всі удари на себе… - стиснув кулаки принц, - і за мене, і за нього…

- І ви зможете їй віддячити, - королівський секретар легенько стис плече принца, - а тепер, посміхайтесь. Вечір триває.

***

Кінь, якого віддали Лукасу, дійсно був надзвичайно швидким і витривалим. Вони скакали декілька годин без перепочинку. І весь цей час Лукас навіть не розбирав дороги. Кінь, наче відчувши стан свого вершника, старався оминати всі важкі маршрути і просто гнав через ліс. Гілки били по обличчю, все тіло вже затекло від безперервної скачки. Сонце сідало, кінь також втомився.

У якийсь момент жеребець оступився. Лукаса вдарило гілкою дерева, що покосилось над лісовою стежкою, і він вилетів із сідла. Кінь проскакав ще пару метрів, але, зрозумівши, що втратив вершника, зупинився і повернувся до Лукаса. Той нерухомо лежав на землі. Тіло нило, ноги зводило, на руках вже з’явилися мозолі від віжок. Від удару, легені стисло, дихати було важко. Він забився, з носа пішла кров, щока була подряпана і також кровоточила. Важко дихаючи, він перекотився на спину і подивився на небо, що ховалось за кронами дерев.

- Боляче… - прошепотів він.

В грудях горіло. І справа була зовсім не у падінні і не у втомі. «Ти мені набрид» - лунало в його голові. Такі жорстокі, холодні слова. Він все ніяк не міг зрозуміти, як так могло статись. Що змінилось лише за одну ніч. Чому Айшес… його мила, ніжна Айшес сказала щось настільки жорстоке? Вона це серйозно? Лімерійська аристократка, яка гралась ним. Лише для нього все було по справжньому? Боляче… боляче… як же боляче…

Він зробив над собою зусилля і піднявся на ноги. Кінь дивився на нього жалібно, наче все розумів. Лукас погладив скакуна по шовковистій гриві. Крізь зарості він побачив світло. Захід сонця був настільки яскравим, багряним, що промені пробивались навіть крізь густо сплетені гілки. Лукас йшов на світло і вийшов до урвища. Декілька хвилин він дивився, як сонце повільно котиться за обрій, розмальовуючи долину у підніжжя скель у червоний колір.