Читати книгу - "Війна світів. Невидимець"

озирнувшись, помітив, що залишився сам. Священик, який щойно стояв поруч і відштовхував мене від отвору, несподівано пішов у посудомийню. Це здалося мені підозрілим, і я крадькома рушив за ним. У темряві я почув, як він п’є. Я навпомацки кинувся до нього і вихопив пляшку бургундського вина.

Кілька хвилин ми боролись. Пляшка випала й розбилася; я залишив священика на підлозі й підвівся. Ми важко відсапувалися і погрожували один одному. Насамкінець я став між ним і харчами й оповістив, що запроваджую сувору дисципліну. Усі наші припаси я розподілив на десять днів; сьогоднішню пайку він уже з’їв і, отже, нічого більше до завтра не одержить. Надвечір він знову пробував дістатися до їжі. Я саме був задрімав, але відразу ж схопився. Весь день і всю ніч я не спускав з нього погляду; я стомився, але стояв на своєму, а він хлипав і скаржився на голод. Я знаю, що минула лише доба, але вона тоді видалась мені — та й тепер видається — цілою вічністю.

Наші напружені стосунки дійшли до відкритої ворожнечі. Протягом двох довгих днів ми пошепки сперечалися, дорікали один одному, лаялися. Бувало, доведений до краю, я кидався на нього з кулаками, інколи намагався ласкаво вплинути на нього; пробував підкупити його останньою пляшкою бургундського, — у нас була помпа для викачування дощової води, отже, від спраги страждати нам не довелося б. Але ні сила, ні ласка не діяли на священика: видно, він таки схибнувся. Він тільки й думав, як би допастися до їжі, і без угаву белькотів сам до себе. Нехтуючи всякою обережністю, він міг виявити нашу схованку. Я бачив, що він божеволіє і я залишився в темряві з божевільним.

Здається, що тоді й у мене в голові було не гаразд. Мені снилося щось химерне, потворне... Хоч як дивно, я схильний думати, що священикове божевілля наче перестерегло мене, змусивши пильніше контролювати себе, а отже, й не втратити розуму.

На восьмий день священик говорив уже не пошепки, а голосно, і я вже не міг його угамувати.

— Це справедливо, Господи милосердний! — повторював він. — Це справедливо! Скарай мене й моїх ближніх, Господи милосердний! Ми грішники й легкодухи. Тут злидні, горе, бідного топчуть у прах, а я мовчав. Я проповідував безглуздя, Господи милосердний, яке безглуздя! Я мусив би повстати, хоч би довелося й померти за те, і закликати до покути, до покути!.. Гнобителі убогих і нужденних... Кара Господня!

Потім він згадав про харчі, яких я заборонив йому торкатися. Він благав, скиглив, плакав, погрожував. Нарешті підвищив голос. Я просив не галасувати, але він, збагнувши, що я цього побоююсь, заходився погрожувати, що закричить і накличе на нас марсіан. Спершу це злякало мене, але я зрозумів, що мої поступки могли тільки зменшити шанси на порятунок. Проте, хоч я вже зовсім махнув на нього рукою, все-таки мені вірилося, що аж до цього він не дійде. Тоді, в усякому разі, до того не дійшло. На восьмий і дев’ятий день священик усе говорив, говорив, щораз голосніше, — погрожував, просив, каявся... Я навіть жалів його. Трохи поспавши, він знову кричав, та так, що мені довелося втрутитись.

— Тихіше! — благав я.

Спочатку він сидів у темряві біля казана, але зараз звівся на коліна.

— Я дуже довго мовчав, — сказав він так голосно, що його мусили б почути і в ямі. — Тепер я повинен свідчити. Горе цьому невірному граду! Горе! Горе! Горе! Горе грішникам Землі, бо вже чути трубний глас!

— Замовкніть! — схопився я. — Ради Бога... Марсіани почують нас!

— Ні! — вигукнув священник, підводячись і простираючи руки. — Глаголю! Слово Боже в моїх устах!

За три кроки він уже був на порозі кухні.

— Я повинен свідчити! Я йду. Я й так довго зволікав.

Вхопивши сікача, я кинувся за ним. Зі страху я не тямив себе. Коли я наздогнав його, він уже був посеред кухні. Остання крапля людяності озвалась у мені, я обернув сікача до себе лезом і вдарив священика ручкою. Упавши головою вперед, він простягнувся на підлозі. Я переступив через нього й зупинився, важко дихаючи. Він лежав нерухомо.

Раптом знадвору почувся якийсь шум; посипався тиньк, і трикутна дірка у стіні потемніла. Я глянув догори й побачив обшивку багаторукої машини, що повільно рухалася повз шпарину. Одна з хапальних кінцівок звивалася між уламками. Потім вивернулася друга кінцівка, що намацувала дорогу вздовж обваленого сволока. Я жахнувся. Далі я побачив щось на зразок прозорої платівки, яка щільно прилягала марсіанинові до лиця і захищала його великі темні очі. Довга металева кінцівка повільно просувалася у шпарину. Я смикнувся назад, наскочив на священикове тіло й зупинився біля посудомийні. Щупальце посунулось ярдів на два в кухню, поривчасто звиваючись і обертаючись на всі боки.

Я був заворожений цим повільним тремтливим наближенням. Тоді тихо і хрипко зойкнув і присилував себе перейти до посудомийні. Я сіпався і ледве тримався на ногах. Відчинивши двері до погреба, я стояв у темряві, вдивляючись у ледь видний прохід до кухні, і прислухався. Чи помітив мене марсіанин? Що він робить?

У кухні щось тихо вовтузилось, терлося об стіну, посувалося з металевим брязкотом, ніби трясло в’язкою ключів. Потім важке тіло протягнули по підлозі до шпарини. Не стримавшись, я підкрався до дверей і заглянув у кухню. В освітленому сонцем трикутній шпарині я побачив марсіанина в багаторукій машині; він пильно розглядав священикову голову. Я подумав, що він може здогадатися і про мене, оскільки рана була свіжа.

Я навшпиньки повернувся до погреба, тихо зачинив двері й став напомацки якомога тихіше зариватись у вугілля. Раз у раз я завмирав і прислухався, чи не повзе сюди страшне марсіанське щупальце.

Згори знову долинув металевий брязкіт. Марсіанин нишпорив у кухні. Раптом я почув, як щупальце наближається... Ось воно вже в посудомийні... Я сподівався, що марсіанин мене не дістане. Я щиро молився... Щупальце тихенько дряпнуло по дверях. Нестерпне чекання... Намацало клямку. Знайшло двері! Марсіани розуміють, що таке двері!

Щупальце, прововтузившись із хвилину, нарешті відчинило двері.

У темряві я ледве міг розрізнити кінцівку, що скидалася на слонячий хобот. Вона поволі тяглася до мене, обмацуючи стіни, вугілля, дрова, стелю. Вона нагадувала чорного черв’яка, що тицяє туди-сюди сліпою, головою.

Щупальце навіть торкнулося мого черевика. Я вкусив себе за руку, щоб не закричати. На мить усе стихло. Я вже думав, що щупальце зникло. Але, несподівано клацнувши,