Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу-4, Марина Сніжна"

Гру перериває поява старого слуги, який закликає хлопчика до батька:

– Діоре, тебе хоче бачити лорд Альдар.

Хлопчик неохоче відривається від гри і передає дерев’яний меч одному зі своїх товаришів. Біжить у замок, не чекаючи, поки за ним встигне старий слуга. Тільки вбігши у великий просторий зал, де зазвичай проводив час батько, завмер на порозі.

Батько був не сам. І щось у виразі його обличчя, що зазвичай освітлювалося теплою усмішкою при вигляді молодшого сина, занепокоїло. Батько незвично серйозний. У його очах читається напруженість. І це змушує маленького Діора відразу відчути ворожість до незнайомця, який сидів у кріслі навпроти батька. Сивий чоловік з важким поглядом бурштинових очей. Ще міцний і сильний, судячи з постави, справжній воїн. Хлопчик завмер у нерішучості, не проходячи далі.

– Ти кликав мене, тату? – попри всі його старання не показати хвилювання, голос здригнувся.

– Кликав, мій хлопчику. Заходь.

Діор неохоче пройшов усередину, спідлоба дивлячись на незнайомця. Наче тоді вже передчував, що його присутність назавжди змінить його звичне щасливе життя. Подальші ж слова батька зламали все, що здавалося непорушним і таким надійним.

– Це твій дід, Діоре. Він приїхав за тобою.

– Я маю звідси поїхати? – хрипко запитав хлопчик, не вірячи до кінця в почуте.

– Так треба, повір, – зітхнув батько.

Він хотів ще щось сказати. Але незнайомець, який до цього мовчав, перервав його:

– Хлопчик уже досить дорослий, щоб говорити з ним, як з чоловіком. Він повинен мати уявлення про те, що означають честь та обов’язок. Повинен знати, що кожне покоління Венордів має вкласти свій внесок у велику справу. Він молодший син. Як і у старшого, в нього є своє призначення. Якщо спадкоємець має продовжити рід, то у Діора інша ціль. Його обов’язок – не витрачати час на пусті забавки та ігри, а слугувати великій меті.

Діору багато хотілося сказати у відповідь. Заперечити, що він і так не збирався проводити весь час у розвагах. Що вже зараз мріє прославити ім’я Венордів. Стати великим воїном і битися під королівськими прапорами. Але щось змушувало його мовчки слухати важкі, як каміння, слова, що злітали з губ старого чоловіка. Про те, що є спільнота, чиє призначення – захищати світ від породжень темряви. Таємне братство, про яке бояться зайвий раз говорити навіть ті, хто знає про його існування. Товариство Воїнів Світлого бога, які ніколи не прославляться в битвах, не отримають загального визнання. Але своєю справою вони приносять величезну користь усьому світу.

– У тебе є дар, хлопче, – наостанок приголомшив його дід. – Так само, як у мене та твого дядька. У нашій сім’ї він передається молодшим синам, і я відчуваю його в тобі вже зараз. Світла сила, що здатна вдихати життя в заклинання, котрі в устах інших залишаться мертвими.

– Я не вірю в казки, – нарешті, розліпив пересохлі від хвилювання губи Діор. – Я вже не маленький. Ви просто хочете забрати мене звідси!

– Казки? – губи діда викривила тонка посмішка.

Він витяг з кишені якийсь амулет. Білий камінь, що висів на срібному ланцюжку. На ньому був викарбуваний малюнок: рука зі знаком Світлого бога, розміщеним в колі.  

– Вдягни його і скажи, що ти відчуваєш.

Діор не відразу змусив себе простягнути руку і взяти річ, що чомусь його лякала. Надів її тільки після того, як батько підбадьорливо кивнув. Тієї ж миті відчув, як у тому місці, якого торкнувся камінь, розгорається тепло. Воно відчувалося навіть крізь сорочку. Камінь засяяв яскравим білим світлом, але вже за кілька секунд згас.

– Він визнав тебе, хлопче, – з задоволеним виглядом сказав старий.

– Що це таке? – майже пошепки запитав Діор, у якого побачене не вкладалося в голові.

– Ці амулети мають силу лише в руках тих, хто відзначений благодаттю Світлого бога. Незабаром ти зрозумієш, які переваги це відкриває перед тобою. Можливо, він допоможе тобі відкрити особливі можливості. Але навіть без них тобі буде доступно набагато більше, ніж звичайним людям. Ти обраний, хлопче! Ти відзначений великою силою і маєш послужити в її ім’я…

Діор почав слабшати. Я відчула, як його дихання сповільнюється. І це висмикнуло мене з його спогадів.

Світлий бог знає, чого варто було відірватися від його руки і відкинутися назад, на стіну. Обличчя Воїна стало блідим. Риси трохи загострилися.

Я ж почувалася значно краще. Його кров струмувала по моїх жилах, наповнюючи силою, наповнюючи життям. Дивовижно, але навіть кілька ковтків крові Діора мали той самий ефект, що і майже повне спустошення звичайної людини. Невже це тому, що в ньому є сила Світлого бога? Але хай там як, я не повинна занадто часто користуватися цим способом підживлення. Стриматися, коли п’ю саме його кров, ще важче, ніж зазвичай.

– Тобі вже краще? – тихо запитав Діор, і я вдячно посміхнулася.

– Так, завдяки тобі. Дякую!

– Не дякуй за… це, – він скривився.

А я усвідомила, через що йому довелося переступити, пропонуючи свою кров вампіру.

– Ти не повинен більше дозволяти мені це, Діоре, – серйозно промовила я, не зводячи з нього очей. – Важко було зупинитися. Твоя кров особлива.