Читати книгу - "Втікачка з Сутінкового світу, Марина Сніжна"

Не знаю, як витримала всю цю довгу дорогу. Міль з Чорним Лордом вели неспішну бесіду, іноді спілкуючись подумки, чого я вже чути не могла. Напевно, мова йшла про мене, і Господар давав білявому вилупку якісь вказівки. Було прикро, що я на таке не здатна, в той час як вони легко читали все, що відбувається у моїй голові.

– Скоро ти теж цьому навчишся, – спіймавши мій погляд, заявив Чорний Лорд. – Між Господарями та членами їхньої родини таке в порядку речей. А ось решті не так просто забратися в наші думки. Тільки якщо ми їм це дозволяємо.

– Але ж я зможу за бажання закриватися навіть від вас? – обережно запитала.

– Від усіх, крім мене, – «втішив» Атій.

Ось же прикрість! І тут несправедливість. Найменше я хотіла, щоб мої думки читав саме він.

– Але в тебе буде цілих півроку, щоб відпочити від мене, – похмуро зауважив Чорний Лорд. – І змиритися зі своїм новим становищем. Щоправда, я постараюся іноді відвідувати тебе в Притулку.

А може не треба? Я якось переживу і без його відвідин.

Ледь не зойкнула, перехопивши гнівний погляд Атія, і розтягла губи в удаваній посмішці. Мовляв, я не те хотіла сказати. Точніше, подумати.

Зважаючи на те, що залишок шляху Чорний Лорд зберігав похмуре мовчання, мої спроби його анітрохи не переконали. Та й начхати! Нехай знає, що я не в захваті від того, що відбувається.

Єдиний, хто отримував задоволення від цієї ситуації – Міль. Він прямо світився через те, що Господар на мене гнівається. Мабуть, ще й мріє, щоб мене врешті викинули з карети на втіху місцевої погані або прямо тут шию скрутили.

Коли ми доїхали до потрібного місця, сонце вже хилилося до обрію, і фарби навколо здавалися просто чарівними. Блакитне світло стало синім, з фіолетовими відтінками. Це створювало зовсім нереальну картину.

Тарніс, що розкинувся в широкій долині в гирлі якоїсь місцевої річки, видавався справді казковим місцем. Для мене, яка ніколи не залишала рідне поселення, і зовсім все було дивовижним та цікавим. Раз у раз ловила себе на думці, що роззявляю рота і розширюю очі, чим, напевно, розважаю супутників. Внутрішньо вони явно потішаються над моєю реакцією. Але нічого вдіяти з собою не могла.

Втім, незабаром мене стали відвідувати зовсім інші думки. Все сильніше охоплювало занепокоєння, поки ми під’їжджали до міської брами. Ніколи ще не відчувала себе настільки беззахисною та вразливою. Найгірше, що я й гадки не мала, як тепер дістатися до того місця, де можна переправитися в рідний світ. А в цьому чужому великому місті немає нікого, кому до мене є діло і кого можна хоча б запитати про це.

Відчула, як холодна рука Чорного Лорда стиснула мої пальці. Він пересів на сидіння поруч зі мною і притягнув до себе. Прошепотів у вухо:

– Тільки дозволь мені, і я оточу тебе такою турботою та увагою, що ти ніколи не почуватимешся самотньою…

Я здригнулася і постаралася звільнитися. Краще почуватимуся такою, ніж його увага!

Атій зчепив зуби та відпустив мене. Я спіймала уїдливу усмішку Молі і ледь втрималася від того, щоб зовсім по-дитячому показати йому язика.

Карета під’їхала до міської брами, і Атій зробив знак Молі залагодити все зі стражниками. Той з ентузіазмом пішов виконувати наказ. Явно намагається вислужитись!

Повернувся білявий уже за кілька хвилин і повідомив, що все гаразд. Ворота перед нами відчинилися, і карета в’їхала до міста.

– Тут завжди так суворо? – запитала я, відчуваючи, як тоскно засмоктало під ребрами. – Потрібний особливий дозвіл, щоб в’їхати чи виїхати?

– Тільки у вечірній час, – пильно спостерігаючи за мною, сказав Атій. – Якщо, звісно, не надходить особливого розпорядження не впускати чи не випускати когось конкретного.

Прокляття! Я навіть не сумнівалася, щодо кого найближчим часом буде віддане таке розпорядження. Судячи з кривої усмішки Чорного Лорда, вгадала вірно.

– Тею, чим раніше ти змиришся зі своєю долею, тим буде краще для тебе ж самої.

Я проігнорувала поблажливу репліку і спрямувала погляд у вікно. Незабаром настільки захопилася видовищем, що поставало переді мною, що на якийсь час забула про все. Навіть про те, що Тарніс стане для мене справжньою в’язницею. Місто було прекрасне! Будинки на кілька поверхів. Усюди яскраві вогні та вивіски якихось закладів. По вулицях ходило так багато народу, наче зараз день, а не вечір, коли добропорядним людям належить готуватися до сну. Може, звісно, і в моєму світі у великих містах все саме так. Але для мене зараз все було в новинку.

Раптом здалося, що серед перехожих промайнуло знайоме руде волосся. Навіть завмерла, дивлячись у той бік, але нічого до ладу не розгледіла. Той чоловік зник так швидко, що я й не зрозуміла до кінця, чи не був він породженням моєї уяви. І все ж таки думка про те, що в Тарнісі може виявитися Асдус, чомусь зігріла приємним теплом. Він єдиний, хто міг би допомогти мені вибратися звідси.

– Не обманюйся, Тею, – іронічно кинув Атій. – Навряд чи в плани Асдусціаса входило тобі допомагати.

Зрозумівши, на що він натякає, я залилася фарбою. І все-таки чомусь хотілося вірити у протилежне. Якось демон не залишив про себе враження, як про повного мерзотника. І мені хотілося вірити, що його насмішкуваті натяки були лише жартами. Як і в перший момент нашого знайомства, коли він вдавав з себе грізну нечисть. А врешті нічого поганого не зробив. І перетворювати мене на моторошну кровожерливу тварюку точно не збирався. У будь-якому випадку, якщо вибирати між Атієм та Асдусом, то…