Читати книгу - "Знак біди"

Тепер Степанида ожила душею: нарешті зрушилось, пішло, буде колгосп, чого там чіплятись за ті бідняцькі злидні, чи не пора забути ту старосвітчину та довіритись новому? Тим паче, що розумні люди радять. Вона поважала розумних людей, а надто тих, що з міста, грамотні, думала: вже ж вони за погане не агітуватимуть. Добре, що й Петрик не дуже перечив, хоч на сходи ходити перестав, посилав її та бурчав щоранку, збираючись на тік чи до худоби. Але що тямив той Петрик, котрий провчився колись дві зими в школі та тільки й умів, що розписатись, та й то впріє, поки виведе на папері своє нехитре прізвище.

Однак, мабуть, вона зраділа передчасно, хоч давно знає, як це погано — радіти завчасно. Заклик Недосєки старий Гуж не сприйняв, записатись до колгоспу відмовився. Так гарно налагоджений ланцюжок раптом обірвався.

Далі знову виступав Космачов, грюкав кулаком по столі Лявон, закликав до свідомості, сход загомонів ні до ладу ні до прикладу, немов прорвалося щось недобре. Ладимир завів сварку з Корнилом ледь не побилися. А старий, зарослий сивою щеттю Гуж сидів, мов перед смертю, прямий і мовчазний, міцно стиснувши губи, й дивився десь у куток, де колись висіли образи, а тепер, прибитий цвяхами, ледь виднівся паперовий портрет Карла Маркса. Так нічого більше й не вдалося. Удосвіта один за одним розійшлися.

На подвір’ї сільради Степанида ще з вулиці помітила буланого коника під строкатою попоною, запряженого у гарний зелений візок, і здогадалася, що це приїхав Новик. Від початку зими той їздив у цьому зручному візку, бо ще влітку перебрався до міста й почав працювати в окружкомі. Дуже круто пішов угору цей Недосєчин хлопець, який, ставши начальником, спершу змінив прізвище на Новика, мабуть, колишнє йому заважало. Він і в дитинстві був спритним хлопцем, непогано вчився у школі, а потім — на вчителя у Вітебську, але вчителем працювати не захотів, подався в керівники. «Це не Космачов, — подумала Степанида, повертаючи до сільради, — цей усіх тут бачить наскрізь. І дарма що тутешній, а з людьми тримається строго, по-начальницьки, і взагалі принциповий, діловий і, як кажуть, тяжко партійний. Зрештою, — думала вона, — може, тепер таким і треба бути, бо з нашими людьми інакше не можна. Коли вони щось і визнають, то це владу і строгість».

Сільрада стояла коло самої вулиці посеред села — довга, присадкувата будівля під драницею[54] з рудувато-облізлим полотнищем лозунга у піддашші, на якому білими літерами значилося: «Тісніше змичку міста із селом!» Сіней при хаті не було, відчинивши двері, захожі зразу потрапляли до великого, майже порожнього покою, де колись жив висланий дяк Конон з великою сім’єю, а тепер квартирувала хвора Колондьончиха із сином, на вигляд чи то парубком, чи то підлітком Потапом. Біля порогу Степанида трохи обтупала свої чуні й відчинила двері, звідки на неї повіяло теплом напаленої грубки, а низом з-під ніг посунув холод. Вона поквапом зачинила двері і стала, намагаючись розгледіти, хто в сільраді. То тут, то там сиділо кілька мужчин, попід стелею плавали-кружляли сизі кубла диму. Голосна чоловіча розмова ураз обірвалася.

— От і Багатько, — сказав із-за столу Лявон і замовк.

Вона привіталася й сіла на краєчок лави коло дверей, знала — питати не варто, зараз і так усе з’ясується. Вона тільки стримано глянула на заклопотане, навіть пригнічене обличчя голови, підтягнуту постать Новика, підперезану широким військовим ременем поверх зеленого френча[55], його зграбні, з блискучими халявами чоботи, в яких він енергійно походжав від вікна до грубки через увесь покій і, мабуть, говорив щось важливе перед її приходом. Чорний жорсткий чуб його раз по раз спадав на лоба, і Новик, енергійно трусонувши головою, закидав його назад. Під порогом порався біля грубки Потапко, підсуваючи у грубку товсті смоляні поліна, від яких аж гуло в колись побіленій, але вже добре вичовганій селянськими плечима грубці. Збоку з лави за ним пильно стежив молодий Недосєка, що тепер господарював у батьковій хаті і, як і Степанида, був членом комітету бідноти. Облізлий залатаний кожушок на ньому був широко розстебнутий, в хаті було тепло.

Помовчавши, Новик ступив по підлозі три кроки і обернувся до столу.

— Я вже сказав: головна небезпека на даному етапі — це правий ухил. Не можна дозволити, щоб темпи колективізації було сповільнено. Тим паче зірвано. А у вас саме так: зрив! Головотяпство! Вісім сходів — і не можете організувати колгосп. М’якотілість і потурання класовому ворогові. Товаришу голово, скількох ви розкуркулили? — Новик раптом жваво крутонувся на обцасах і опинився перед Лявоном. Той непорозуміло підвів своє однооке обличчя з синім шрамом на лівій щоці.

— А кого розкуркулювати? Голота.

— Ах, голота? То чому ж тоді твоя голота бойкотує колгоспне будівництво?

— А тому що боїться. Не знає. Як у колгоспі буде, не знає. Не шутєйне ж діло...

— Як буде — партія вже сказала. У рішеннях з’їзду Рад написано. Ви що, не пояснювали?

— Ми пояснювали. Свідома частина селян — за. Але свідомих мало.

— Свідомих мало! — погрозливо повторив Новик. — Перш за все самим треба бути свідомими. А ось ви самі — ви ж просто заражені душком ухильництва. Я бачу, приватновласницькі тенденції для вас важливіші за рішення партії.

Новик розпалився, це було видно з його нервової ходи, під час якої він часто зупинявся й кидав Лявонові образливі слова звинувачення. Але й Лявона, видно, допекло: понівечене обличчя його все більше сіріло, єдине око з-під пелехуватої білої брови наливалося внутрішнім гнівом, і він не витерпів:

— Ти мені ухильництвом не штрикай! Я не менше за тебе переживаю за колгоспи. Я кров проливав за нове життя. Але як їх зробити? Добре тобі їздити, вимагати! А ось сядь на моє місце, переконай! Щоб погодилися за власним бажанням. Щоб без нагана, як у деяких.

Мабуть, Новик зрозумів, що так вийде не розмова, а сварка, та ще й на людях. Він трохи помовчав і сів біля столу.

— Гаразд. Я вас навчу, — сказав він спокійніше. — Де комбід?

— Ось Багатько Степанида, зараз прийде Гончарик Семена не буде, повіз збіжжя на