Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

Але чи можна ладувати з рабськими душами? Нікчем веде лише інстинкт страху.

І чи може злочинний повелитель ладувати ? Він прямо протилежний ладові, а тому й не спроможний стати композитором суспільної гармонії. Якби сталося таке диво, що Сталін, Каганович, Берія, Молотов, Маленков та їхні поплічники раптом захотіли ладувати, діяти добро, чинити справедливо й людяно, — чи змогли б вони це зробити?

Це неможливо. Контрреволюційна мафія — є результат багатовікового накопичення негативних якостей у сутності наших народів. Рік за роком, вік за віком тривав поєдинок між душами зла й добра. Глибини народної свідомості громадили Монблани чеснот, але й Еверести підлот. Чи існував у суспільному організмі той сепаратор, котрий концентрував би найкращі зерна щирості й чеснот, ладував їх, оберігав? Хтось скаже про ладуючу роль релігії, церкви. Але ж та роль була вельми риторична й проблематична. В храмі проголошувалося: «Не вбий!» Та коли держава вимагала убити — священики благословляли мільйонні маси на руїну, на кровопролиття; в храмі закликали: «Не можна служити Богові й Мамоні!» — проте «Мамона» була рідніша й ближча не лише неосвіченим гречкосіям, а й слугам Божим.

Отож не будемо показувати пальцем на недавні часи, гляньмо в глибину віків: уже там ми позбавилися суджених Владарів духу — волхвів, мудреців, ведунів, знахарів, котрі передавали естафету людяності й розуму з прадавності, уже там втратили орієнтири моралі й етики, відірвали їх від процесу повсякденного життя. Щезла велика тотожність Внутрішнього й Зовнішнього Всесвітів. А розчахнута людина — вже не людина. Міфічний символ — Ігор Рюрикович, котрий замість ладування застосував насилля супроти древлян, а тому закономірно був розчахнутий.

Революція стихійно прагнула вернутися до судженого ладування народного життя. Проте сили руйнації та хаосу переважили. Героїчні душі, штурмуючи редути мороку, гинули у вихорах катаклізму. Лідер Великого Оновлення теж згас у перші роки практичного пошуку нової стежки, оточений заздрістю, підлістю і дворушністю лукавих псевдосоратників. Воістину, Революційний Див рухнув на землю! А під його уламками знову й знову гинули залишки ентузіастів, угноюючи вічну мерзлоту Півночі благородними тілами...

Про яке ж ладування, владування можна було говорити? Про який спів соловейка у котячих лапах? Розуміючи, що рано чи пізно народи світу збагнуть пекельну зраду, узурпатори влади вже не могли зупинитися в зусиллях нищити кожного, хто бодай в потенції міг би осмислити зміст контрреволюційного перевороту. Грандіозний ноосферний експеримент ввібрав у себе всі вікові засоби підступу й зради; навіть учення про Велику Матерію, котра у титанічних циклах творить і плекає Вищий Цвіт — Дух, було містифіковано й обездушено. Чим завершилося це «вигнання Духу» з свідомості, з книг, з термінології, з виховання, з поезії — ми тепер гірко усвідомлюємо. І в цій диверсії, можливо, більше лихо, аніж у розгромі сільського господарства. Більше того, саме обездушеиня людини привело її до байдужості, до зневіри у вартісність праці на землі.

І вічно стоїть переді мною жахливе запитання: якщо отакі космічні «ін’єкції» жорстокості та безумства, убивств і безжального маніпулювання долями народів, якщо феномени Гітлера й Сталіна не пробудили Землю до тверезої дії братання, пошуку спільного критерію буття, творчого повстання супроти засилля антикультури та мілітаризму — то де та сила, де те ладування, що спроможні вивести мислячу істоту з прадавнього інферно-пекла?..

...

Та повернемося до моїх дитячих літ. Що найбільше запам’яталося в четвертому, п’ятому, шостому, сьомому класах?

Книги. Духовне джерело розуму й любові, що текло з вічності у вічність. Я поглинав той напій мудрості невпинно, невтомно, ігноруючи оцінки критиків чи вчителів. У мене була своя шкала вартостей, мабуть, вона є у кожної дитини, тільки дорослі швидесенько її замуровують цеглинами догматів, упереджень, попереджень, заборон. Наприклад, автор книги може торочити про велич або героїчність того чи іншого персонажа, а юна душа читача відчуває, що це брехня, що «герой» оповіді далеко не герой, а може, навпаки — убогий пристосуванець і підлотник. Найбільше мені припадали до серця книги про романтичних і мужніх шукачів небувалих країв та подвигів. Разюче запам’яталися на все життя герої повісті Жуля Верна. «Таємничий острів», епопея капітана Немо — ціла енциклопедія мудрості, відваги й людяності. Загадка впливу книг французького генія хіба розгадана досі? Гадаю, що сила того впливу у глибинній щирості автора, у повнокровності творчої думки. Книги Жуля Верна — не вигадка, не міраж, його герої живуть в ноосфері людства, може, реальніше, ніж деякі так звані «живі» люди.

Ми, діти, гралися в фантастичні пригоди, наслідували героїв романтичних книг. Навіть цуценя, подароване мені в день народження, я назвав Топом на честь знаменитого пса з «Таємничого острова». До речі, доля мого улюбленця завершилася трагічно. Від’їжджаючи в сорок першому році з Буртів, ми залишили вже дорослого Топа добрим людям. Під час окупації Топ накинувся на німецького офіцера, схопив за халяву чобота, і той застрелив його з парабелума...

Окрім книг, у пам’яті закарбувалися яскраві спогади про досліди на уроках фізики, хімії. Фізику у школі викладав чудовий учитель Артем Михайлович Шкляр, хімію — його дружина Ніна Іванівна. Він був самовідданий до божевілля: костюм його вічно мав на собі знаки дослідів та експериментів — руді плями від вибухів, спалахів, кислот. Ми розкладали воду на кисень і водень, наповнювали повітряні кулі, запускали гігантських зміїв у піднебесну височінь в час грози, вивчали тиск сонячних променів, майстрували самі мініатюрні радіоприймачі та електромоторчики. Ясна річ, що навіть ледачі та тугодумні учні любили Артема Михайловича, хоч і отримували «посередньо» чи «дуже погано». Гай-гай! Відтоді я не зустрічав учителів такого польоту, такої щирості, такої людяності...

Та понад тим ткалося марево мого втаємниченого життя, куди ввійти не міг ніхто. Там шуміли очерети над ставом, там співали нечутну пісню вусаті ячмені у степу, там привітно миготіли зорі, закликаючи в далеку, у вічну стежку пригод і радісних зустрічей, там знову й знову приходив у світлицю дитячого серця таємничий супутник і наставник, готуючи юну душу до тяжких, складних стежок прийдешнього, розкриваючи смисл і призначення минулих доріг...