Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

Може, в ньому почало згасати життя? Його колишній лікар, вісімдесятирічний доктор Віндлен, що давно вже не рахується з такою умовністю, як лікарська таємниця, і картає захоплення модними ліками як ідолопоклонство, запевняє авт.— розмова відбувається у Віндленовому помешканні, в старому будинку, де ще лишилося трохи меблів з часів його лікарської практики: білі шафи, білі стільці,— що Груйтен був «цілком здоровий, буквально здоровий як дуб — усе, геть усе в нього було бездоганне: печінка, серце, нирки, кров, сеча... До того ж він майже не курив, хіба одну сигарету на день, і випивав не більше як пляшку вина за тиждень. Щоб Груйтен був хворий? Та де там... Той чоловік, скажу вам, знав, хто він такий і чого він хоче. А те, що він часом мав вигляд сімдесятирічного, нічого ще не означає — певна річ, психічно й морально він був зломлений, але організм мав здоровісінький. З Біблії він запам'ятав одне: „Здобувайте собі приятелів нечистою мамоною“, і робив це „обома руками“.»

Чи Лені й далі приділяє стільки уваги кінцевим продуктам свого травлення? Мабуть, ні. Вона частіше відвідує Рахель, навіть розповідає про ті відвідини. «Розповідає дивні речі», як засвідчує Маргрет. «Я спершу не вірила, а тоді поїхала з нею й побачила, що то правда. Гаруспіка вже не виконувала ніяких обов'язків, навіть не була „туалетною доглядачкою“. І в церкву мала право ходити тільки тоді, коли там не співав хор і не було служби. Її навіть виселили з давньої келії, і вона тепер тулилася на горищі в малесенькій комірчині, де раніше лежали віники, мітли, сода, мило й ганчірки. І знаєте, чого вона в нас попросила? Сигарет! Я тоді не курила, а Лені мала кілька сигарет, і Рахель миттю закурила одну й глибоко затяглася. Потім вибрала тютюн з недокурка... Я вже не раз бачила, як розпатрують недокурки, але так обережно, вправно, як вона, мабуть, ніхто цього не вмів робити... Так трусяться над недокурками хіба у в'язниці або десь у лікарні, сховавшись у туалеті. Вона обережно зрізала ножицями попіл, переворушила його, чи, бува, не лишилась там якась крихта тютюну, а решту висипала в порожню коробку з-під сірників. І все мурмотіла: „Господь близько, господь близько, я чую його ходу“. Не те щоб нестямно, не іронічно, а цілком поважно... Вона не була божевільна, тільки якась занедбана, наче на ній ощадили мило. Я більше не була в неї, боялася, щиро вам признаюсь... У мене вже й так нерви були розладнані після смерті Генріха і його брата в перших. Коли Шлемера не було вдома, я з горя тинялася по солдатських їдальнях і десь ішла з котримось... Я вже була пропаща, хоч мала тільки дев'ятнадцять років... І не могла дивитися на ту черницю. Вона була наче миша, яку замкнули в клітці, щоб здохла... Видно було, яка доля її чекає. Вона ще дужче зморщилася, жадібно їла хліб, який їй принесла Лені, і все просила мене: „Маргрет, кинь, кажу тобі, кинь“.— „Що кинути? — спитала я. „Те, що ти робиш“. Я більше не мала відваги навідати її, просто не могла, в мене вже нерви були нікудишні... А Лені ще цілий рік ходила до неї. Рахель казала щось чудне: „Нащо вони мене ховають, краще просто вбили б“. А Лені вона весь час переконувала: „Ти повинна жити, повинна, чуєш? Затям собі!“ Лені плакала. Вона любила Рахель. Ну, потім з'ясувалося, що там було („Що?“). Рахель була єврейка, а орден не виказав її, черниці вдали, ніби вона зникла під час якогось переміщення, а насправді сховали її, тільки дуже мало давали їсти, бо на неї не було продуктової картки. А вони ж не бідували — мали великий сад, годували свиней. Ні, мої нерви не могли того витримати. Вона сиділа в комірчині, як стара, висхла миша... Лені тільки тому до неї пускали, що вона була така наполеглива, а ще знали, яка вона наївна. Вона думала, що сестра лише покарана. Лені взагалі не знала до пуття, що таке єврей чи єврейка. А якби навіть знала і якби знала, як це небезпечно, то тільки сказала б: „Ну, то й що?“ —і ходила б далі, присягаюся вам. Лені була хоробра... вона й тепер хоробра. Важко було слухати, як Рахель казала: „Господь близько, господь близько“ — і поглядала на двері, наче він ось-ось мав зайти... Я боялась, а Лені... Вона теж дивилася на двері, але не злякано, а так, наче сподівалася, що господь справді зараз зайде. Це було на початку сорок першого, я вже тоді працювала в госпіталі, і Рахель знов глянула на мене й сказала: „Мало того, що ти поводишся погано, ти ще й ту погань уживаєш. Відколи ти її вживаєш?“ І я відповіла: „Вже два тижні“. А вона: „То ще не пізно кинути“. А я: „Ні, я вже ніколи не перестану його вживати“. Морфій, звичайно,— хіба ви не знали чи хоча б не здогадувалися?“»

Єдина пані Шваргерт, здається, не потребувала розради. В ту пору вона почала частіше з'являтися в Груйтенів: навідувала свою безнадійно хвору сестру, намагалася їй пояснити, що «доля не може зломити людину, лише загартовує її», а те, що її чоловік, Груйтен, «так зломився», свідчить тільки про його расову неповноцінність. Пані Швайгерт навіть кинула докір своїй ледь живій сестрі: «Згадай про гордих феніїв». Вона завела мову про Лангемарк, образилася, смертельно образилася, коли на питання, чого Лені така зажурена, ван Дорн (свідок усіх тих розмов) відповіла, що Лені, видно, оплакує її сина Ергарда. Її обурило, що та «схибнута на вересі» (інший варіант вислову «з дозволу сказати, дівчина» — авт.) «посміла» тужити за її сином, коли навіть вона сама за ним не тужить. Почувши цю «обурливу заяву», пані Швайгерт сказала: «Ну, це вже занадто... Гірше за всякий верес»,— і більше до Груйтенів не приходила.

Звичайно, того року також ішли фільми, і Лені часом бувала в кіно. Вона знов подивилася «Товариші на морі» й «Це була шалена ніч», ще раз сходила на «Бісмарка».

Автор сумнівається, що хоч