Читати книгу - "Перунів цвіт"

— А чи не задовгий у тебе язик, жінко?! — відштовхнув дочку в материні обійми Гордій. — Те, що зробив Годвін, — не поза, а подвиг! Я хочу, щоб князем став саме він!

— Давайте голосувати! Давайте голосувати! — вигукували бояри.

— Давайте! — погодився Гордій. — Тільки дорослі члени князівської родини й ректор Академії теж проголосують!

Бояри збилися до купи, сперечалися, показували один одному зуби, ревли й сипали іскрами. Нарешті поволі заспокоїлись і виструнчилися перед старійшиною.

— Хто за те, щоб Годвін став князем?

Тільки троє із дванадцяти бояр підняли хвости на знак згоди.

— Ну що ж, — розгнівано дихаючи димом, мовив Гордій. — Тепер наша черга.

Він повернувся до родичів, які стояли в нього за спиною, і запитав:

— Хто з вас хоче бачити мого сина володарем Землеграда?

Годвін, князь із княгинею, Сайрес, Урсула, Август і Добромисл, не сумніваючись, підняли хвости.

— А ти, доню? — жалібно запитала в Уни мати. — Це ж наша спільна справа! Ми — родина!

— Держава важливіша за родину, — уперто хитнула головою князівна. — Я проти!

Землеградці захвилювались у п’янкому передчутті боротьби: голоси «за» і «проти» зрівнялися.

— Усе! — кровожерливо запалали очі Гордія. Він став у бойову стійку, і бояри відхитнулися від нього. — Проголосували!

— Я не проголосував! — почувся з натовпу старечий рев.

Дракони перезиралися, дивувалися, штовхалися. Із бурхливого моря голів, спин і хвостів випірнув великий дракон, ніби притрушений пилом.

— Я не проголосував, — повторив він, поклавши лапу на спину Годвіну. — І я голосую «за»!

Дракони вражено пороззявляли роти.

— Це хто такий?! — скрикнула Уна.

— Геліодор! — тремтячим голосом повідомив Добромисл і низько вклонився старому алхіміку. — Слава нашому Великому князю й Учителю!

— Він же вмер! — підстрибнула, лютуючи, Уна. — Він давно вже мав би померти!

Землеградці затамували подих.

— Живий! Живий! — раптом десь ніби прорвало загату галасу. — Геліодор живий!

— Так, я живий! — підтвердив усміхнений старий, вдоволений своєю вражаючою появою.

Гордій і бояри вклонилися Геліодору, Клотильда й Урсула зойкнули і спробували знепритомніти, Годвін вдячно посміхнувся, а Улас, витріщившись на нового родича, запитав:

— Він житиме тут? Мені можна з ним гратися?

— Звісно, можна! — засміявся Геліодор. — Але трішки пізніше, добре? А зараз, — він обвів присутніх поглядом, — ми затвердимо Годвіна на князювання! Один малий і дуже нахабний дракон, — посміхнувся він праправнуку, — змусив мене вилізти зі своєї нори й послухати те, що всі ви тут казали. Тепер вислухайте мене. Не доля обирає нас, а ми — долю. Цьому юнакові призначено було правити — і не тому, що хтось дав йому якийсь там камінь, а тому, що він пристрасно цього бажав і довів цілим своїм життям, що здолає будь-які труднощі! Зважте ще на одну річ — Годвіну дали нефрит мудрості. Мудрості, розумієте?! Невже ви і справді думаєте, що владу можна довірити тільки хоробрим, величним чи сильним юнакам?! Серед нас багато сильних драконів, і не менше хоробрих, але хоробрість і гординя дуже часто маскують недостачу розуму. Годвін хоробрий — він наважився знайти мене і просити ліки для друга. Годвін гордий — він не відступає, борючись за визнання своїх чеснот. Годвін сильний — він твердо знає, що впорається з величезною відповідальністю. І якщо на заваді щастю цього чудового юнака стоїть тільки отакий малесенький камінь, — Геліодор виколупав із луски свій діамант, показав присутнім, — так нехай йому грець! — і кинув свій талісман додолу.

Землеградці захоплено й полегшено зітхнули.

— Ви хочете, щоб Годвін був вашим князем? — запитав Геліодор.

Дракони разом закричали:

— ТАК!!!

Гордій, пишаючись, зняв із голови корону й увінчав нею сина.

— Слава! Слава князю Годвіну! — кричали довкола, і серед безлічі радісних голосів Годвін упізнав дзвінкий Ладин голос. — Слава!

Годвін уклонився на всі боки, витираючи без сорому сльози. Мати, дядьки й дядина Урсула накинулися на молодого князя з поцілунками.

— Дякую, дякую вам усім! — вирвався з обіймів родичів і знову вклонився Годвін. — Присягаю вам, землеградці, моїм батькам і моїм друзям, що ніколи не зраджу вас, що охоронятиму ваш спокій і добробут до останньої краплі крові, до останньої миті свого життя або до того радісного часу, коли мудре боярське віче передасть корону кращому володарю! Бути завжди моєму великому народу і славній Русі!

— Вип’ємо ж за князя, за Землеград, за незламну Русь! — закричав Гордій. — Ртуті всім! Ртуті побільше!

— Слава! Слава! — гукали, шаленіючи, землеградці.

Годвін обійняв Уну, яка стояла окремо від родини поряд із литовським княжичем.

— Сестро! Ходімо святкувати з нами! — лагідно промовив він.

— Тобі легко бути великодушним! — сердито відмахнулась Уна. — Ти переміг!

— Ти також! Усі ми перемогли!

— Я не залишусь у Землеграді, — сумно мовила князівна. — Люблю його всім серцем, але покину!

— Бо більше за Землеград любиш владу? — запитав, посміхаючись, литовець Вітольд.

— Не тільки, — опустила очі князівна.

Литовець розсміявся й обійняв Уну. Годвін залишив