Читати книгу - "Перунів цвіт"

— Що — я? — стрепенувся Геліодор.

— Ти житимеш чи поховаєш у цій печері свої останні дні?

Старий дракон відвів погляд.

— Повертаймося разом! — запропонував Годвін.

— Я не з тих, на кого завжди чекають. Тим паче зараз, коли я слабкий, забудькуватий і хворий…

— Я добре знаю, як це — відчувати себе небажаним, зайвим, — сказав Годвін. — Але я боровся, борюся й завжди боротимуся за право бути потрібним.

— Ти молодий, — зітхнув алхімік.

— Не ховайся за роками! — відрізав Годвін. — Вони — підтвердження твоєї стійкості в житті, а не камінь на шиї. Ти заслужив на гідну старість!

— Я не хочу нікого обтяжувати, — відмахнувся Геліодор.

— То не обтяжуй! Будь бадьорим, вдячним за піклування й увагу — тоді ти не набриднеш рідним.

— Ат, ти нічого не тямиш! — зітхнув старий.

— Можливо, й не тямлю, але я не хочу залишати тебе самого в оцій от занедбаній печері!

— Це ж чому? Скажеш, що любиш мене?

— Люблю! Незважаючи на те, що бачу вперше, що ти лінивий упертий буркотун, що ти не винайшов філософського каменя — я люблю тебе! За те, що я завжди думав про тебе, за те, що мав на кого рівнятися, за те, що ти просто був, — і я так хотів, щоб ти з’явився в нашому житті знову!

Геліодор, нахнюпившись, відвернувся.

— Як хочеш. Залишайся тут. У мене забагато справ: рятувати друга, домагатися князівства, налагоджувати стосунки із сусідами, вчитися. Просто я буду знати, що Геліодор боїться життя й не заслуговує на вічність! Якби ти дійсно був визначним драконом, ти віддав би все на світі, аби тільки поглянути на свою зміцнілу державу і своїх змужнілих нащадків! А ти?!.. Ти зневірився навіть у тому, що хтось іще в щось може вірити! Прощавай!

Годвін вийшов, не відчуваючи лап, із печери й поволі рушив назад. Втома та жаль схиляли його до землі, тягарем лягали на плечі. Краще б він не заходив сюди, краще б він не бачив, як конають найкращі, найяскравіші мрії! Умирають тихо, безславно… І Калина вмирає… Серце дракона болісно стрепенулося. Він не має права здаватися зараз, коли кінець уже так близько!.. Годвін пришвидшив крок, а потім побіг. У житті найголовніше — встигнути…

Данило з Калиною чекали на Годвіна біля Академії — там, де він їх залишив. Мавка лежала, як і раніше, на камінні, відсторонено дивлячись у стелю. Данило схлипував і дико озирався на драконів, які зібралися довкола чужинців і голосно перемовлялися.

— Дивіться, яка на ній сукня! — дивувалася Уна. — Просто сором! А він?! Відразу видно — смерд!

— Годвін, правду кажучи, дивна дитина, — зітхала мати. — Але ж така добра…

— Вони житимуть тут?! Мені можна з ними гратися?! — стрибав довкола батька Улас.

Похмурий Гордій мовчав.

— Такого ще в нас не було! — невдоволено гули бояри. — Це вже занадто! Привели до Землеграда вигнанця — це ще можна стерпіти, — кидали вони налякані погляди на Августа, який лежав поряд із князем, — але ці істоти!.. У самому серці Землеграда!.. Як їм можна довірити таємниці видобутку й перетворення металів?! Жах! Зрада!

— Та заспокойтеся ви! — не витримав приниження Данило. — Ми відразу ж заберемося звідси, щойно повернеться Годвін! І здалися нам ваші дурні таємниці!..

— Який неввічливий! — відвернулася від чужинців Уна. — Чому тільки Годвін їх сюди притягнув?!

— Я запросив їх як поважних гостей! — насилу пробився до друзів крізь натовп Годвін. — І, до речі, ці, як ви кажете, дивні неввічливі істоти врятували нашу державу! Без них я б ніколи не знищив Велеса!

Дракон витягнув із торбинки пляшечку, відкрив її й подав Калині.

— Що це? — запитав Данило.

— Жива вода! — впевнено збрехав Годвін.

— Живої води не існує! — заперечив Сайрес. — Це вигадки нерозвинених племен!

Калина з надією поглянула на Годвіна.

— Це ж вона, правда?

У дракона стислося серце.

— Ти мені віриш?

— Вірю! — посміхнулася мавка.

— Тоді пий! Ти неодмінно видужаєш! Ти нам із Данилом потрібна!

Калина зробила невеличкий ковток, потім іще один.

— Я більше не можу, — тихо сказала вона, впустивши голову на груди.

Данило витер сльози. Дракон підбадьорююче посміхнувся домовику.

— Усе буде добре! — впевнено сказав Годвін. — Ми…

— Може досить уже панькатися з ними? — перервала брата Уна. — Треба вирішити нарешті, хто князюватиме!

— У тебе виникли сумніви?! — скипів Годвін.

— Звісно! У тебе немає каменя влади! Тобі дали нефрит! — сказала Уна.

— Ти не князюватимеш! Це протизаконно! — галасували бояри.

— Вчинки — найкращий показник! — вступився за Годвіна Добромисл. — Годвін так багато зробив для нас із вами! Він заслуговує на подяку!

— А князівство — чи не завелика подяка?! — кричала Уна, розмахуючи