Читати книгу - "Камінь посеред саду"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ось і все. Підлеглий пішов. Георгій викликав по телефону іншого. Очевидно, той заартачився, бо Георгій ледь-ледь підвищив голос. Поклав трубку. Щось записав на календарі. Мені захотілося підвестись, наздогнати того, котрий пішов. Але я забув уже, про що він говорив перед тим. Питати, отже, не було про що. Я підняв голову руками і став думати про своє.
Ми їхали з Магдою у поїзді. На моє найперше місце. Магда дивилася у вікно, на неї втупився наш попутник по купе, чоловік років сорока. Зирив, навіть не приховуючи захоплення. Мене це і тішило, і забавляло. Магда належала мені, я не думав тоді, кохаю чи не кохаю.
Вона дивилася у вікно, за яким тягнувся луг з копицями сіна, і думала про щось своє. Цього мені було досить.
Потім ми розмовляли, теж про щось із попутником. Про що — вже не пам'ятаю. Пригадую лише, що мене таки тішила його підкреслена ввічливість. Ввічливість, яка призначалася насамперед для Магди. Потім попутник розказував анекдоти — теж для Магди.
Коли він сходив, то озирнувся кілька разів. Магда з вікна помахала йому рукою.
— Бідненький чувачок, — сказав я співчутливо.
— Можливо, — посміхнулася Магда. — Та ти ревнуєш, Андрійку?
— Чому б я мав ревнувати? — байдуже відповів я.
Справді — чому? Поїзд уже рушає, більше ми цього смішного, досить немолодого чоловіка не побачимо, він не побачить Магди. Підстав для ревнощів немає, я задоволений, я їду назустріч долі. Ми їдемо. Магда дивиться на мене лагідно, з любов'ю, перон уже зникає. Чоловік, що лишився на пероні, нічого про себе не розповів, у нього ледь прим'ятий костюм, вставні сталеві зуби, залисини. Він уже звідав життя, зазнав поразок — я молодий і дужий, я талановитий, поруч мене дуже вродлива жінка, ми їдемо назустріч щасливій долі.
«Тоді, — думаю я тепер. — Тоді все не могло й скінчитися інакше. Хоч зійти з поїзда мав я».
Коли б я був сам у цьому кабінеті, я б напевне зареготав, такою смішною видалася ця думка. Як і спогад. Дивно, чому він врізався у пам'ять? Я став слухати, що говорить Георгій, адже він розігрував маленький спектакль для мене. А що, коли не спектакль, коли він таки вводив мене в курс справ? Тоді ще гірше, я не зможу пристосуватися до цього ритму.
«А коли це гра, — питаю я себе, — тоді буде легше?» Відповіді не знаходжу. Але невже я справді звик до гри, так звик, що мені здається, наче так само грають інші…
— Можеш іти й оформлятися, — сказав Георгій, випровадивши чергового відвідувача. — Тобі, мабуть, набридло вже тут стовбичити?
— Чого ж, цікаво, — лицемірно відповів я. Він швидко позирнув у мій бік, став щось писати у маленькому записнику. Я підвівся.
— До побачення.
— До побачення, — Георгій простяг руку, і вже коли я потис його міцну правицю, до-дав: — До речі, знаєш, що твоя сестричка завдяки тобі схопила бронхіт? Добре хоч не запалення легенів.
— Сестричка… Завдяки мені?..
Авжеж. Чого ти так дивишся? Тоді, як ти по-свинськи зник, їй раптом здалося, що ти поплив на другий берег річки, що з тобою казна-що трапилося. Істерику зчинила. Потім зопалу теж в річку кинулася, їй, бачте, забажалося теж на другий бік пливти. Довелося силою витягати.
— Я… я не знав…
— Та я їй казав, що ти, швидше всього, до міста подався. Жіноча неврівноваженість. Я до тебе претензій не маю.
Ми ще раз потисли один одному руки. Міцна Георгіева залізними лещатами обхопила мою. Усе ж я витримав цей потиск. Але мені нестерпно захотілося швидше покинути його затишний кабінет.
У тому, як він убивчо спокійно, насамкінець, ніби між іншим, повідомив про цей випадок, — було щось нелюдське. Щось страшне і нестерпне.
— Де вона зараз? — уже в дверях спитав я.
— Удома. Я пропонував у лікарню влаштувати — відмовилася. Вона взагалі останнім часом надто примхливою стала.
21
Намір відвідати Ларису виник ще там, у кабінеті. Я був таки винен перед нею. Та не лише передчуття вини вело мене знову на вулицю Суворова. За ці дні я кілька разів згадував Серафиму Михайлівну. Не Ларису, а Серафиму Михайлівну. Зустріч у парку, коли на лавочку поруч мене сідає старенька бабця. Чомусь у той момент вона видалася набагато старшою, ніж насправді, може, від утоми. Ще згадувалося, як я закінчував розмову і майже втікав із парку. Як переступав поріг їхньої квартири і лив собі на голову холодну воду. Як заглядав у вічі Серафимі Михайлівні, її подрузі Варварі, щось ловив і не вловлював. Хотів із квартири вийти і не виходив. Але тепер, з чим я прийду тепер?
І все ж прийти мені хотілося. А те, що дізнався від Георгія, давало ще нібито й право. Я йшов на вулицю Суворова.
Десь на півдорозі, дивлячись на перші жовті листки на деревах, я раптом збагнув, чому мені так хочеться наближення справжньої осені. Десь у глибині єства жило підсвідоме бажання якось урівноважити те, що відбувалося зі мною, Якби під ногами у мене шурхотіло листя, якби мої очі насолоджувалися багрянцем…
Я спинився. Чи це не ілюзія, яку знову треба вбити?
І раптом я подумав, що, можливо, сьогодні мені судилося розгадати загадку чужого кохання. В Ларисиних почуттях до Георгія, і в цьому, був певен, існувало якесь відчуття приреченості. Але чому вона так розтривожилася, коли я зник? Може… Може… Невже мені таки треба вбивати цю хоч трохи солодку ілюзію? А що, коли це не ілюзія? Я спинився тепер уже перед їхнім будинком. Підвів очі догори. Котре їхнє вікно, я, звичайно, не знав.
«Здрастуй! — скажу Ларисі, подумав я. — Наша зустріч продовжується. І тепер уже не закінчиться».
«Безглузді слова, — дорікнув собі наступної миті. — На що я маю право, на що можу сподіватися?»
Я побачив на липі перед собою кілька жовтих листків. Підстрибнув, черкнув рукою по гілці, але не дістав жодного. Хотів підстрибнути ще раз, але подумав, що мене могли бачити з вікна. Чомусь це збентежило. Поспішно відійшов од цієї старої липи. І тоді згадав, що нічого не несу, а до хворої не годиться приходити з порожніми руками.
Я оглянувся. Слід вернутися аж на ріг цієї вулиці, де був гастроном. Можливо, я придумаю дорогою, що ж все-таки сказати Ларисі незвичайне. Сказати? Навіщо? Адже я згадував не її, а Серафиму Михайлівну.
Ледве я подумав про це, як обличчя Ларисиної матері знову постало переді мною. Стомлене обличчя старої жінки, яка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінь посеред саду», після закриття браузера.