read-books.club » Фентезі » Відьмак. Вежа Ластівки 📚 - Українською

Читати книгу - "Відьмак. Вежа Ластівки"

175
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Відьмак. Вежа Ластівки" автора Анджей Сапковський. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 132
Перейти на сторінку:
маю я вроджений. Як я підтвердила, він насупився і каже: «Думав я, що отой твій талант мені проти чародіїв придасться, але спершу доведеться тобі мати справу з іншою особою, не менш загадковою».

— Свідок упевнена, що коронер Скеллен використав саме такі слова?

— Певна. Бо я ж — чуйна.

— Прошу продовжувати.

— Розмову тоді перервав нам гонець, закурений, видно було, що коня він не жалів. Термінові мав він для Пугача вісті, а Дакр Сіліфант, як ми у казарми йшли, сказав, що носом відчуває, що нас ті вісті від гінця ще до вечора у сідла всадять. І правий виявився, високий трибунале. Ще ніхто про вечір і думати не міг, а половина ганзи вже у сідлах була. Мені пофартило, Тіля Ехрада взяли, ельфа. Я рада була, бо після тих пари днів у дорозі дупа у мене так боліла, що аж страх… Та й місячні в мене, як на зло, почалися…

— Нехай свідок утримається від мальовничих описів інтимних проблем. І нехай дотримується теми. Коли свідок довідався, хто є отією «загадковою персоною», про яку згадував коронер Скеллен?

— Зараз я про те розповім, але ж якась послідовність мусить бути, бо все так сплутається, що після й не розплутаєш! Ті, що тоді до вечора ще із поспіхом таким коней сідлали, погнали за Рокайн до Мальгуну. І привезли звідти якогось підлітка…

* * *

Никляр злився на себе. Так сильно, що мав охоту розплакатися.

Якби ж то пам’ятав він застереження, що давали йому розумні люди! Якби ж то пам’ятав він хоча б ту казочку про гайворона, який не вмів тримати дзьоба стуленим! Якби ж то він зробив, що зробити повинен, та повернувся додому, до Ревнощів! Але ж де там! Схвильований пригодою, гордий із того, що має він верхового коня, відчуваючи у капшуку милий тягар монет, Никляр не витримав, аби не похвалитися. Замість повернутися з Клермонту просто до Ревнощів поїхав він до Мальгуну, де мав чисельних знайомців, серед інших і кількох панянок, до яких він смалив халяви. У Мальгуні він розпушував хвоста, наче когут навесні, галасував, гудів, хвалився конем на майдані, ставив випивку в корчмі, кидаючи на шинквас гроші з виразом обличчя та поставою якщо не принца крові, то щонайменше графа.

І розповідав.

Розповідав про те, що чотири дні тому сталося у Ревнощах. Розповідав, раз у раз змінюючи версії, додаючи, вигадуючи, брешучи, нарешті, просто в очі — що аж ніяк не заважало слухачам. Бувальці корчми, як місцеві, так і приїжджі, слухали охоче. А Никляр розповідав, удаючи добре поінформованого. І щоразу частіше ставлячи власну особу в центр вигаданих подій.

І вже третього вечора власний язик довів його до проблем.

Коли побачили людей, які увійшли до корчми, запала мертва тиша, й у тиші тій брязкіт острог, подзенькування металевих пряжок і скрегіт зброї прозвучали наче зловісний дзвін, що провіщує нещастя з верха дзвіниці.

Никляру не дали й шансу розігрувати героя. Він був схоплений і виведений із корчми так швидко, що, хіба, лише тричі встиг торкнутися підборами підлоги. Знайомі, які ще вчора, п’ючи за його гроші, декларували дружбу до смерті, зараз мовчки втикали голови у у дошки столів, наче виділися там невідомо які дива або голі баби танцювали. Навіть присутній у корчмі заступник шерифа відвернувся до стіни й не пискнув ані слова.

Никляр також ані слова не пискнув, не запитав, хто, що, за що й чому. Жах перетворив йому язик на нерухомий і сухий кілок.

Посадовили його на коня, наказали їхати. Кілька годин. Потім був форт із гостроколом і вежею. Двір, повний галасливого, гордого, обвішаного зброєю жовнірства. І кімната. У кімнаті троє людей. Командир і двоє підлеглих, то зразу було видно. Командир, невеликий, чорнявий, одягнений по-багатому, був статечний у мові й дивовижно ґречний. Никляр аж рота роззявив, як почув, що той перепрошує його за клопіт і незручності й одразу запевняє, що не буде йому кривди. Але Никляр не дав себе надурити. Люди ці занадто нагадували йому Бонгарта.

Це порівняння виявилося надзвичайно точним. Саме Бонгарт їх і цікавив. Никляр міг на це сподіватися. Бо це ж власний язик привів його у халепу.

Після запитань він почав розповідати. Попередили його, аби казав правду, аби не прикрашав. Попередили ґречно, але суворо й чітко, а той, хто попереджав, отой багато вдягнений, увесь час грався окутим канчуком, а очі мав паскудні й злі.

Никляр, син трунаря із селища Ревнощі, розповідав правду. Усю правду й тільки правду. Про те, як дня дев’ятого вересня вранці у поселенні Ревнощі Бонгарт, мисливець за нагородами, під корінь вирізав банду Щурів, дарувавши життя тільки одній розбійниці, наймолодшій, тій, яку звали Фалькою. Розповів, як усі Ревнощі збіглися, аби подивитися, як Бонгарт буде впійману вправляти і страчувати, але помилилися людоньки, бо Бонгарт, о диво, Фальку не прикінчив, навіть тортурам не піддав! Не зробив їй нічого понад те, що звичайний хлоп робить дружині у суботу ввечері, повертаючись із корчми: так, копнув кілька разів та по мордяці гепнув — і більше нічого.

Багато вдягнений панич із канчуком мовчав, а Никляр розповідав, як Бонгарт на очах у Фальки відрізав повбиваним Щурам голови і як із тих голів, наче родзинки з тістечка, вискубував золоті сережки з камінчиками. Як Фалька, на те дивлячись, кричала й ригала, прив’язана до конов’язі.

Розповідав, як потім Бонгарт застібнув Фальці, наче суці, нашийник, як поволік за той нашийник до заїзду «Під головою химери». А потім…

* * *

— А потім, — говорив хлопець, раз у раз облизуючи губи, — єгомосць пан Бонгарт пива замовив, бо спітнів страшенно й у горлі в нього пересохло. А потім крикнув, що аж охота його бере, аби когось обдарувати добрим коником і цілими п’ятьма флоренами готівки. Саме так і сказав, саме цими словами. Ото я й зголосився відразу, не чекаючи, поки хто інший мене випередить, бо я страшенно хтів коня мати та й гроша трохи власного. Тато ніц не дають, постійно, що на трунах зароблять, пропивають ущент. То ж я зголосився і питаю, якогось то коника, напевне з тих, щурівських, взяти можу? А єгомосць пан Бонгарт глянув так, що аж мурашки по мені пішли, й каже, ну, що взяти я можу тілько підсрачника, на інші речі заробити треба. Що робити? На кожного коня своя вуздечка знайдеться, як у прислів’ї, так і насправді. Бо щурівські коні біля

1 ... 33 34 35 ... 132
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відьмак. Вежа Ластівки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відьмак. Вежа Ластівки"