Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

Вона, як і під час їхньої останньої зустрічі, була в простій сукні й чобітках. Лиш волосся розпустила, і Клим, не бачачи її такою раніше, мимоволі зачарувався. Довге, кольору стиглого каштану, воно сягало трохи нижче плечей, зараз нагадувало крила хижого птаха, готового забити дзьобом зухвальця, котрий зазіхнув на тепле затишне гніздо.

— Я тут, — мовила спокійно, глянула на ротмістра, перейшла на німецьку. — По мене прийшли, пане офіцере.

— От же ж сучка, — процідив Жаров російською, не зводячи очей з Тими, зосередившись лише на ньому, визнавши за головного, потім перейшов на калічену німецьку: — Ви дарма прийшли сюди. Ви ж не вийдете.

— Хто тобі сказав? — здивувався Єжи, так само німецькою, потім поквапив Магду вже польською: — Прошу пані, не баріться. Йдемо.

Вона, випнувши груди й гордо піднісши підборіддя, не обійшла — обпливла, мов вітрильник, трійцю біля столу.

Кошовий засік помилку — не вчасно, трохи запізно.

Жаров та його люди, підвівшись назустріч незнайомцям, мимоволі утворили собою неправильний трикутник. Верхнім кутом якого став сам ротмістр, солдат, зовсім молодий хлопчина з віспинами на лиці та пушком над губою, маячив ліворуч, ближче до вікна. Смаглявий унтер, з вигляду старший, з азійськими вилицями, тримався з правої сторони. Магда обійшла ротмістра, тепер була за крок до унтера, а Жаров у той самий час позадкував, опинившись із нею на одній лінії.

Тима не помітив маневру.

А Клим побачив, як ротмістр, котрого на мить заступила собою Магда, смикнув ґудзика на кобурі.

— Тихо будь! — хрипло гаркнуло збоку.

Магда здригнулася, відчувши недобре. Нерви здали враз, вона повернулася туди, куди дивився Гиря.

Стала спиною до унтера.

Кошовий перевів погляд, а за ним — і дуло на Жарова.

Цього досить — унтер штовхнув на нього столика.

Клим поточився, відскочив.

Унтер стрибком опинився біля Магди, згріб за лікоть. Правицею, з того боку, де кобура. Лізти туди лівою не дуже зручно.

Магда закричала.

— Не стріляти! — рявкнув Тима.

Й то так. Бракувало ще відкрити вогонь у «Жоржі», де повно військових й навіть зараз, напевне, сидять у ресторані. Ротмістр правий, звідси не вийти.

Гиря Краківський перевальцем виступив наперед. Руки тримав перед собою. Порожні. Клим від самого початку звернув увагу, що в коротуна не було при собі зброї.

— Тихо будь, — повторив він.

— Назад. Назад, я сказав!

Жаров уже тягнув револьвер з кобури.

Коротун зробив ще крок до нього.

Махнув.

Сильно, рвучко, різко.

З мішкуватого, великого, не за розміром, тому — широкого рукава пальта вилетіла якась темна куля. Мить — вона вже била ротмістра в скроню.

Глухий звук удару.

Жаров падав, а Гиря Краківський уже ступив — навіть не так, стрибнув, зробив танцювальне па, — у бік Магди. Куля кудись зникла, Клим не вловив її руху, та враз коротун знову змахнув правицею, і вона вилетіла з широкого рукава, гарматним ядром врізавшись у живіт унтера.

Сонячне сплетіння.

Точний удар.

Унтер захрипів, вирячив очі. Йому враз забракло повітря. Хватку послабив, і Магда тепер легко відштовхнула його від себе.

Жаров лежав на підлозі, не рухався.

Солдат задкував до вікна, вирячивши очі.

Гиря Краківський уже спіймав свою руйнівну кулю. Відступив, підкинув її на долоні, примірився.

— Ні! — вигукнув солдат, закриваючись руками.

— Лягай! — Тима наставив на нього револьвер.

Той слухняно опустився на коліна, потім влігся лицем донизу.

Гиря махнув, відставивши правицю. Куля пролетіла вперед, повернулася, мов ручна, зникла в рукав.

Коротун став над вояком. Нахилився, знову зробив рукою невловимий та незрозумілий жест. Солдат тихо скрикнув і завмер.

— Тихо будь, — мовив Гиря, випроставшись, глянув на Магду, додав: — Скоро є.

І першим залишив поле бою.

Розділ дванадцятий

Комендантська година

Солдат під стіною в коридорі далі лежав непорушно.

Гиря першим стягнув машкару, зіжмакав, пхнув у кишеню. Тима взяв із нього приклад, Кошовий так само зсунув хустку до підборіддя.

— Дякую, Климентію, — мовила Магда. — Але довго. Зачекалася.

— Думали, не прийду?

— Знала, що прийдете. Гадала, коли. А чоловік у масці поруч із жінкою з відкритим лицем підозріло виглядає.

Вона допомогла йому, тицьнула хустку в руку. Не знаючи, що з нею робити, Клим повернув машкару Тимі. Той пирхнув.

— Він живий? — Магда кивнула на нерухомого солдата.

— Гиря не вбиває. Тим і славний, не лише в Кракові. А коли війна, то не треба вбивати жовнірів, як сам не воюєш, — пояснив Єжи. — Лишіть собі те, пане Кошовий.

Справді, маніпуляції з хуткою вже виглядали збоку кумедно й не відповідали моменту.

Заховав у кишеню.

— Скоро є, — повторив коротун і рушив першим, зникнувши з очей.

Магда взяла Клима за руку, стиснула. На ній не було рукавичок, каракулеве пальто лиш накинула, не застебнувши, замість капелюшка зовсім недоречно намотала на голову просту, грубувату на дотик, якусь зовсім бабську хустку. Зараз Магда Богданович не була схожою на саму себе. Ту, яку, Кошовий побачив уперше: доглянуту, витончену, стильну, шляхетну й від того холодну. Але зникло все, навіть холодність.

Від Магди віяло теплом, подиху якого Клим ніколи раніше не відчував на собі.

Тима дав знак, і вони всі разом спустилися сходами донизу. Гиря вже пантрував там, повів назад до чорного ходу. Кошовий не встиг попередити, Магда наштовхнулася на тіло у вузенькому проході й голосно зойкнула. Здалося, луна розійшлася, мов кола по воді. Невеличка компанія завмерла, Тима знову потягнувся за револьвером, Клим спробував затулити Магді рота. Вона роздратовано забрала його руку від обличчя, переступила через лежачого, вибралася за Гирею на свіже повітря.

Коротун виходив останнім. Поки вовтузився з замком, зачиняючи, як було, Тима спитав Кошового:

— Зрозуміли, звідки прізвисько? Нема йому ціни, вломник від Бога. Розкажу потім про нього кілька історій. Особливо одну, як три роки тому у Варшаві вони серед білого дня зайшли в банк, а там...

— Може, поговоримо по дорозі? — не зовсім ввічливо перервав Клим. — Або вже як прийдемо. До речі, куди ми йдемо?

— То панові ліпше знати, куди вести пані, — трохи ображено відповів Тима. — Ми свою справу зробили.

— Нам би хоч куди дійти, — втрутилася Магда. — Хіба панове забули? Одинадцята.

Сіпнулося віко, знову кілька разів поспіль.

— Комендантська година, — видихнув Кошовий.

— Я не знала, що ви придумаєте, Климентію. Та за годинником стежила з