Читати книгу - "Характерник"

так, щоб його покарало небо. Камінь упав Асанові на голову, той, хитнувшись, закотив очі під бриласті надбрів’я, розм’як, і тієї миті Кирик випростаними пальцями завдав драпіжникові такого кинджального удару, що рука майже по лікоть увігналася в його груди. Жаский передсмертний крик покотився над Мокрим Омельником.

Кирик висмикнув руку, затиснувши в п’ятірні закривавлене серце, і пожбурив його далеко в кущі. Ні, йому не почулося: десь там, у шалині, клацнули зуби й зімкнулися вовчі щелепи.

Кирик озирнувся на Христусю. В очах йому розвиднився інший світ, наче він повернувся з якоїсь дикої далини на ясні зорі й тихі води.

— Ти зранений? — спитала Христуся.

— Ні, це чужа кров, — сказав Кирик. — Як ти?

— Тобі треба вмитися. Там за вербами річка.

3

Вода в Мокрому Омельнику була тепла, як парне молоко, і вони обоє купалися в ньому з несамовитою втіхою, мов дві голі рибини, що запливли в тепловоддя на нерест. Христуся не соромилася Кирика, дозволяла, як колись на лісовому озерці, розглядати її всю до грамини, тільки тоді в неї на грудях було два пуп’янки, а тепер вони розквітли тугими півоніями й пахли солодко-щемко, як ті півонії, і губи її налилися соковитою пругкістю — пий не нап’єшся, а найбільша таємниця ховалася під шовковою кіскою, схожою на кукурудзяне рильце; цього разу й Христуся, хай навіть сором’язливо, але торкалася Кирика, немов ненароком, і він не витримав, узяв її на руки, виніс на берег і злився з Христусею, як зливаються дві річки в одну.

На березі Мокрого Омельника під повним місяцем Кирик спізнав розкіш третього, досі не знаного ним світу і вперше побачив священну кров — своєю твердою плоттю він добув із Христусі непорочну калину.

— Ти відвезеш мене додому? — спитала вона.

— Ні.

— Відпустиш саму?

— Я на такого схожий?

— А як?

— Тобі не можна додому. А що, коли ці людолови мали спільників. Орда завжди розбігається малими загонами, а потім сходиться докупи. Якщо їх шукатимуть, то можуть знов наскочити на Гордашівку.

— Але ж мої там місця собі не знаходять!

— Через два дні вони знатимуть, що з тобою все добре. Я подбаю про це, повір.

— Куди ж ти мене подінеш? — спитала Христуся. — Мені ж не можна на Січ.

— Ні, звичайно.

— Може, перевдягнемо мене на козака? Я обстрижу волосся. Все одно дівочий віночок згубила. Оселедець у мене буде довший за твій.

— Ні, — сказав Кирик. — Таких вродливих козаків не буває. А в нас є запорожці, що бачать людину наскрізь.

— Це як?

— А так. Зодягни на дівчину троє шаровар, він все одно побачить, що там під ними, — Кирикові гострокрилі, як ластівка, вуса зламалися в усмішку.

— Ти теж такий? — спитала Христуся.

— Такий. Тільки з тобою. За п’ятсот верст я бачив бруньки на твоїх цицях.

— А що ти ще бачив, безсоромнику?

— Все. Мені немає чого соромитися. Тепер ти моя дружина.

— Невінчана?

— Ми обвінчаємося.

— Хіба козаки одружуються?

— Аякже! Навіть кошовий Сірко має жінку й четверо дітей. У нас буде більше. Я маю знайомого лелеку, він приноситиме нам по маляті щороку.

— На Січ? — підкусила його Христуся.

— Ми житимемо на своєму хуторі, — сказав Кирик. — Нічого не бійся. Ти віддала свій віночок тому, хто любить тебе всім серцем.

— Я цього хотіла, — сказала вона. — І ні за чим не шкодую. Іди до мене. Ще…

Уже розвиднялося, коли Кирик став лаштуватися в дорогу. На його посвист весело прибіг Гервасій, котрий не лише відпочив і напасся, а й побавився, шельма, з татарськими кобилицями. Кирик розтриножив коней — нехай біжать, куди хочуть, потраплять швидше за все до козацьких зимівників. Тільки височезного жеребця червоної масті він лишив для Христусі, але сідати на нього вона не схотіла, дарма що вміла правувати конем. Годі, Христуся на ньому наїздилася.

— Сядеш на Гервасія? — запропонував Кирик.

— Так, — сказала вона. — З тобою.

Він пішов у верби й позичив у мертвого бусурмена повід — кожен із них мав довжелезний сирицевий шнур для водіння запасних коней. Більше нічого Кирик у мертвих не брав — ні шабель, ні луків, ні сагайдаків зі стрілами. Погана прикмета. Жеребець червоної масті був живий, Кирик оглянув його сідельну сап’янову шальку й дістав із неї шкіряний кисет із золотими червінцями. Акурат до діла! Та й сам огир вартував доброго зимівника.

Кирик висадив Христусю на коня поперед себе й знову відчув тремке хвилювання, що вступало в самісіньку кров. Бісова мати! Ось вона, та єдина сила, проти якої безпорадний козак. Через неї можеш втратити серце, згубити голову, віддати життя без жалю і вагання. Кирик повернув Христусю обличчям до себе й припав губами до її вже припухлих вуст.

Гервасій стояв ні в сих ні в тих, не знаючи, куди Кирик зібрався їхати.

Добре, хоч Христуся спитала:

— Куди ти мене везеш?

— На Великий Луг, — сказав Кирик.

— Куди-и-и?

— До Кміти.

Вони трохи від’їхали від Мокрого Омельника, і Кирик озирнувся. Над вербами вже чорніла хмара вороння.

«Фортуна», — подумав Кирик.

Розділ Х,

у якому побачимо веремію біля грецької хати, гнів кошового Сірка та початок надзвичайної козацької ради

1

Тільки після того, як Симеон, вилізши із хлібної діжки, обтрусив шаровари від борошна, до запорожців дійшло, що царевич дивом уникнув смерті. У повітрі стояв пороховий гар від випалу з пищалі. Не було найменшого сумніву, що сотник Чадуєв хотів убити государевого сина.

Козаки оскаженіли. Щоб не ризикувати життям царевича, вони веліли писареві Яковині відвести його до куреня, а самі дістали шаблі, пістолі, похапали дрючки й кинулися до дверей грецької хати. Дубові двері вже були на засувах. Козаки миттю оточили хату, стали попід вікнами, меткіші повискакували на покрівлю й заходилися розшивати сніпки.

— Виродки! — кричали січовики. — Хто посмів стріляти в царевича?!

— Тепер вам каюк!

На постріл із пищалі та неймовірний ґвалт прилетів навіть Сірків півень Горлопан, котрий страх як любив криваві побоїща. Його червоні сережки і гребінь горіли вогнем, він з підстрибом походжав околяса між козаками, погрозливо кресав