Читати книгу - "Характерник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Решта ординців хропли трохи далі між вербами, такими старими й грубими в стовбурі, що з них можна було робити човни-довбанки. Спали драпіжники врозкидь на кінських попонах хто як — долілиць, на боку, горічерева, калачем, затуливши обличчя якимось ганчір’ям чи машкарою від комарів, і те дрантя тріпотіло на їхніх писках від гучного хропіння.
Лише одна душа тут не зімкнула й ока. Притулившись спиною до верби, Христуся сиділа зв’язана по руках і ногах на розстеленій кошмі й дивилася перед себе невидющими очима. Вона була точнісінько така, як жила в Кириковій уяві, приходила в його сни, кликала в дорогу, але досі не знала, що він уже поруч, і розпач чорною тінню лежав на її самоцвітному личку. Побік Христусі розлігся той здоровань, про якого казав її батько, і це справді був велетень, такого моцака Кирик ніколи не бачив ні серед кримчаків, ні межи османів. Він думав, як його краще зробити, щоб не налякати Христусю. Десяток татарчуків Кирик міг би передушити, як сонних курчат, не давши їм писнути, міг би нанизати їх на шаблю і ніж, влаштувати веселу хурделицю чи кривавий гопак, але він хотів це зробити тихо й без крові, щоб не перелякати до смерті й без того настрашену пташку. А ще ж Кирик мусив любенько побалакати з велетнем, якщо той буде не проти.
Він тихо підійшов до Христусі й долонею замкнув їй вуста, відчувши у грудях шалений поштовх. Десь на плесі Сухого Омельника скинулася велика рибина. Другою рукою Кирик легко, без ножа розв’язав на Христусі реміння. Її сіро-зелені очі ожили, стали такими великими, що можна було втратити серце.
Впізнала? Ще ні, але вона хотіла, щоб це був Кирик.
Він зірвав із себе незугарну чужинську шапку — дивися, це я! — і Христуся ледве стримала зойк. Кирик підхопив її на руки й відніс далі у вербову гущавину. Ступав так тихо, наче не торкався землі. Приклавши пальця до губ, він не сказав ні слова, але Христуся зрозуміла, що мусить нишком дожидати його саме на цьому місці.
Кирик повернувся назад, намагаючись більше про неї не думати, і замість того щоб відразу, знаскоку вирізати сплячих, впав у шаленство. Він нахилився над здоровилом: де ж ти вродилося, таке чуперадло? Під головою — кінське сідло, лиця не видно за чорною машкарою, яка від хропіння то надималася, то прилипала до носа. Плечі немов кульбаки, на поясі палаш, кресало, нюрнберзький квадрант, сигнальний дюдюк, і саме ця татарська дуда привабила Кирика. Він зняв її з пояса здоровила і голосно засурмив тривогу.
Татарчуки підхоплювалися на ноги, і саме в цей мент рубати їх було найзручніше. Кирикова шабля, мов ламана блискавка, за одним махом пересікала дві-три шиї, і дев’ять голів покотилися з пліч в одну мить. Здоровило теж схопився на рівні, та ще не встиг висмикнути з піхов палаша, як вістря шаблі торкнулося його борлака. Він заточився і вперся плечима у стовбур верби, під якою ще недавно сиділа Христуся.
Це справді був велетень із велетнів; на що вже Кирик удався зростом, і той дивився на нього знизу догори, гостряк шаблі підпирав такого тлустого борлака, наче там у горлянці застрягло бараняче коліно. З-під бриластих надбрів’їв на Кирика зирили більш здивовані, ніж перелякані очі, бо здоровило бачив перед собою татарина, який і спитав по-татарському:
«Хто ти такий?»
«Асан-ага, — спогорда відповів здоровило. — Мечоносець ханського двору. А ти?»
«Я Кирило Лупиніс, козак Запорозького Війська Низового», — зізнався Кирик.
«Кажи, чого ти хочеш, і ми домовимося», — запропонував Асан.
«Хто вас навів на цю дівчину? — запитав Кирик. — Якщо скажеш правду, я подарую тобі життя».
Асан-здоровило відповів, що ніхто не наводив: вони випадково її прислідили, коли дівчина вийшла до коноплища. Вона була така вродлива, що вартувала сотень бранців, тому вони не гаяли часу на більший ясир, взяли її і відразу подалися на Крим.
«На Майдан сліз?[42]» — вістря Кирикової шаблі ледь не вп’ялося в його горлянку.
Ні, зізнався драпіжник, таких вродливиць він не морить на кафському ринку, відразу доправляє їх у Стамбул до султана.
Кирикові майнуло перед очима таке видіння, що рука з шаблею ослабла. Асан відскочив убік, вихопив двосічного палаша і з диким риком кинувся на зухвальця, що так легко обезголовив його найкращих нукерів. Кирик вчасно підставив шаблю, та від могутнього удару в лице йому сипонув сніп іскор, засліпивши очі. Він упав на землю, відкотився чимдалі, зачіпаючись за відрубані голови, й притьмом підвівся. Здоровань у два скоки опинився так близько, що не було як розмахнутися. Кирик ухопив його попідсилки, але не звалив — вони зчепилися в скаженому борюканні. Такого суперника Кирик ще не мав. Бусурмен відірвав його від землі, підняв і жбурнув у стовбур верби — старе дупласте дерево повалилося з тріском, наче вражене громом.
— Га-га-га! — моторошно засміявся здоровило.
Кирик подумки його похвалив: сміх — рідний брат сили.
Але самому йому було зовсім не смішно, і з розпачу він завив по-вовчому:
— У-у-у-у-у!..
Похитуючись, Кирик підвівся, дивуючи бусурмена, що досі живий, і поволі став задкувати в той бік, звідки прийшов.
— У-у-у-у-у! — знову подав він голос.
«Накликаєш вовків? — здогадався Асан. — Ти, шайтане, здохнеш разом із ними!»
«Небо розсудить, хто з нас помре», — сказав Кирик.
«Де дівчина?»
«Зараз покажу».
Він ледве не перечепився об камінь, біля якого лежав задушений ним чатовий. Щось таки скаламутило Кириків дух — все пішло не так весело, як хотілося. Щоб відволікти увагу драпіжника, він показав поза його спину:
«Он же вона!»
Здоровило озирнувся. І треба ж такому статися! Звідти, з-за верб, до них справді скрадалася Христуся. Почула крик і не всиділа на місці, як їй було велено. Кирик знов розгубився, бо це змінювало його намір. З досади він ухопив камінь і щосили підкинув його високо вгору.
Асан зрадів, що красуня знайшлася, відчув приплив сил і ще з більшим запалом кинувся на Кирика. Вони знову зчепилися голіруч, та цього разу ненадовго. Кирик підштовхнув бусурмена
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Характерник», після закриття браузера.
