Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Туди, — шепнув він, голос низький, але твердий.

Максим зітхнув, сховав мачете в піхви й рушив за ним. Та щойно вони відійшли від будки, зверху гримнула автоматна черга, за якою долинув короткий крик — хрипкий, обірваний. Герман різко обернувся, пістолет уже в руці.

— Там якась чортівня, — тихо сказав він, перевіряючи затвор.

— Бачу, — Максим скривився, його очі звузились. — Але я не лізу туди перевіряти. Хай самі гризуться.

Вони попрямували до тунелю, але кроки зверху наблизились — розмірені, важкі, спускались на платформу. Герман метнувся за ріг стіни, притиснувшись до тріснутого бетону, Максим присів за напівзруйнованою диспетчерською будкою, тримаючи мачете напоготові. Зі сходів зійшла фігура в пісочній формі — бурштинові налокітники й наколінники виблискували в тьмяному світлі червоних ламп, бронежилет того ж кольору обтягував груди. На обличчі — маска-протигаз із темними лінзами, у руках — автомат із лазерним прицілом, оптикою й тактичною ручкою на цівці. Боєць повільно обвів перон поглядом, чоботи гупали по плитці, проходячи в метрі від Максима.

Максим стиснув мачете, готуючись ударити ззаду, але з темряви виринула друга тінь — тихіша, обережніша. Напарник. Максим затамував подих, відступивши на крок. Рація першого зашипіла, голос із неї прорізав тишу:

— Північ! Що у вас внизу?

— Чисто, — відповів боєць, його голос гудів крізь маску. — Здавалось, чув розмови й шум, але це місце дратує.

— Повертайтесь, у нас купа справ! — гаркнув голос із рації.

Максим і Герман перезирнулись через платформу — "Північ" був позивним цього типа, а не якоюсь кодовою назвою. Хтось ізгори віддавав накази, але неясно хто. Непрохані гості розвернулись до сходів. Герман відступив глибше в тінь, тримаючи пістолет наготові. Максим зрозумів — ховатись далі нікуди. Кут за будкою був останнім шансом, але рух міг видати скрип підошов. Він уже заніс мачете, коли з тунелю долинув скрегіт — різкий, металевий, а за ним — низьке пирхання.

— Кроти, — шепнув Максим, його очі звузились.

Сліпі тварюки метро — розміром із пса, з кігтями, що дряпали бетон, і нюхом, гострішим за Сталкерський інстинкт. Вони чули вібрації, реагували на звук, але на відстані їх можна обдурити, завмерши. Постріли зверху розбудили їх, і тепер тунель гудів від їхнього наближення.

— У нас навала мутантів, — гаркнув "Північ" у рацію. — Потрібна допомога!

Зі сходів спустились ще троє — пісочні форми, автомати з ліхтарями на стволах. П’ятеро бійців розвернулись до тунелю, наставивши зброю. З тунелю вирвались Кроти — два десятки сірих туш, кігті дряпали бетон, сліпі морди гуділи нюхом. Тунель загудів, ніби потяг мчав на повному ходу.

— Вогонь! — крикнув "Північ".

Черги розірвали тишу, кулі рикошетили від стін, бетон сипався на підлогу. Кроти стрибали між уламками, уникаючи більшості пострілів, їхні кігті дряпали плитку. Бійці стріляли влучно, але безладно — видно, що з підземною фауною Пустоти вони стикались уперше. Один Кріт стрибнув на бійця, роздерши йому горло, другий повалив іншого, вгризшись у ногу. Третій упав, коли двоє монстрів розірвали його навпіл — кров бризнула на стіну, змішуючись із пилом. Але Кроти гинули — кілька туш відлетіли від влучних пострілів, решта розбіглась у тунель, скиглячи.

Максим вискочив із-за будки, рубонув "Півноча" мачете в шию — лезо вгрузло, кров плеснула на руки, тіло гупнуло об плитку. Другий боєць обернувся, побачив Максима з закривавленим мачете й підняв автомат. Але Герман виринув із тіні, прицілився з пістолета й вистрелив — куля пробила груди, боєць осів, хапаючись за бронежилет.

— Я тебе типу врятував? — Герман усміхнувся, його голос був спокійним, але очі горіли.

— Ну, типу так, — Максим хмикнув у відповідь, стираючи кров із мачете об рукав. — Тепер у нас є зброя. І можна забрати…

— Рацію, — перебив Герман, кивнувши на труп бійця. — Треба знати, що ці бойовики задумали.

— Щось таке, — Максим зняв ліхтарик із пояса бійця й кинув Герману. — Світи мені, раз уже герой.

Вони розійшлись по платформі, обшукуючи тіла. Максим тримав мачете напоготові, озираючись — чи не йде підкріплення зверху, чи не повернулись Кроти з тунелю. Поки тихо. У підсумках "Півноча" він знайшов аптечку — три шприци знеболювального, бинт, жменю пігулок невідомого призначення. У другого бійця — запасний магазин до "Калаша", повний, і пачка сигарет, просочених потом. Герман зняв рацію з третього, увімкнув — вона зашипіла, але голосів поки не було.

— Хто ці клоуни взагалі? — Максим присів біля тіла, знявши маску. Обличчя було молодим, але пошрамованим, очі застигли в здивуванні.

— Не Сталкери, — Герман потер шрам на щоці, оглядаючи форму. — Занадто екіпіровані. І занадто дурні для Пустоти.

Максим кивнув, перевів погляд на тіло поруч, те саме, у якого вони забрали рацію.

— Ну, цей, типу, Північ… Був Північчю. Зараз уже більше на Південний схід тягне. Чи просто на холодний труп.

Герман криво всміхнувся, але не прокоментував.

— А той, хто наказував, по рації. Чув, як дратувався.

— Бачив, — Максим все ще дивився на молоде, пошрамоване обличчя. — Ми вже зійшлися на тому, що вони не Сталкери. Що вони занадто виряджені — теж помітили. Але питання, чому вони тут, досі відкрите.