Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

— Коли я казав, що ви, пане Радимире, маєте більше спілкуватися з панночкою, я трохи не таке спілкування мав на увазі.  

Володимир з’явився в кімнаті несподівано, без жодного звуку. Радимир навіть здригнувся, різко обернувшись на голос. Книга випала з його рук, голосно вдарившись об паркет. Лише після цього він усвідомив, хто перед ним, і його напружені плечі трохи розслабилися.  

— Ніколи більше не ставте панночку в незручне становище! — продовжив Володимир, закриваючи за собою двері. — Чи ви навмисно так поводитеся, щоб панна втекла від вас?  

Радимир, ще не до кінця опанувавши емоції після раптового вторгнення, машинально поправив окуляри, які носив лише для читання, і спробував повернути собі звичний вигляд байдужого спостерігача.  

— Ще одна порада на правах наставника? — посміхнувся він, піднімаючи книгу.

Його голос звучав спокійно, майже байдуже, але пальці, що стискали обкладинку, видали приховане напруження. Він обтрусив невидимий пил і нарешті глянув на Володимира.  

Кімната графа була одночасно затишною і похмурою. Темні дубові меблі створювали відчуття ваги та ґрунтовності: масивний стіл, завалений книгами та пергаментами, високі шафи, що тягнулися до самої стелі, величезний камін, у якому догоряли залишки вугілля. Тут завжди пахло старими книгами, воском і ледь вловимим ароматом сухого полину, який Радимир тримав у кутку біля полиць.  

Він якийсь час мовчав, граючись краями книги, ніби роздумуючи, чи варто відповідати. А потім повільно повернувся до свого місця і опустив погляд.  

— Милослава почала ставити зайві питання. Я мав якось приспати її пильність.  

Голос його звучав спокійно, та в ньому відчувалася прихована напруга. Ніби він не до кінця впевнений у тому, що говорить. Ніби сам себе переконує у правильності свого рішення.  

Володимир стиснув губи, явно стримуючи роздратування.  

— Однак наступного разу я не стоятиму осторонь і буду захищати честь панночки. Майте це на увазі, ваша світлосте!  

Радимир підняв голову. На мить його очі спалахнули гнівом, але він швидко приховав емоції за звичною маскою іронії.  

— Ти захищаєш її від мене? — його голос звучав тихо, майже насмішкувато. — Хіба не мене ти маєш захищати від усіх інших?  

Володимир відповів не одразу.  

— Наближається повня, пане, — нарешті сказав він. — В цей час ви завжди втрачаєте контроль над собою. Я не хочу, щоб панночка постраждала від ваших… спонтанних рішень. Я пригляну за нею, а ви намагайтеся найближчі три доби нічого не говорити. Щоб не сталося, мовчіть, немов риба, і по можливості уникайте панночки. Через три доби підете до неї, вибачитеся, скажете, що були зайняті справами, і знову запросите на прогулянку. 

Радимир різко звівся на ноги й підійшов до вікна. Його рухи були напруженими, різкими. Він роздратовано відкинув штори, наче ті справді заважали йому дихати, і вдихнув на повні груди. Повітря в кімнаті здавалося спертим, хоч вогонь у каміні давно згас.  

Пальці міцно стиснули підвіконня. Суглоби збіліли від зусилля. Дерево під його руками було холодним, мов мармур, і шорстким від часу. 

— Напевно, вона засмутиться, коли зрозуміє, що я знову уникаю її, — голос графа був тихим, майже втомленим. 

— Так, скоріше за все, панна Милослава засмутиться, — Володимир перехрестив руки на грудях. Його погляд залишався непохитним, а голос – сухим, позбавленим жалю. — Але ж ви знаєте, пане Радимире, під час повні прокляття діє найсильніше. Ви можете бути небезпечним навіть для самого себе. Що вже казати про панночку?  

Радимир заплющив очі. Він не хотів чути цього. Не хотів знову щось відчувати. Йому й без того важко було дихати. Знову брехня? Так, знову доведеться ховатися за словами, що є більш правильними. Знову доведеться удавати когось іншого. Він не цього не хотів. Проте зробив різкий подих, а потім — ледь помітний кивок.  

Володимир сприйняв це, як знак згоди і, не сказавши більше жодного слова, розвернувся та вийшов. Двері зачинилися за ним глухим, майже приреченим звуком. А Радимир залишився стояти біля вікна. Його пальці, що ще хвилину тому судомно стискали дерев’яну поверхню, розтиснулися. Він повільно провів долонею по склу. Воно було холодним. Майже крижаним.  

— Чи зможу я колись позбутися прокляття і жити, як усі люди?..  

Тихий шепіт злетів з його губ. Та відповіді, як завжди, не було…

Настав вечір. Радимир вийшов із маєтку, кинув швидкий погляд через плече й непомітно зник у сутінках. Поле за маєтком розкинулося темним морем, високі трави колихалися під поривами вітру. Запах вологи й прілої землі заповнював повітря, а десь далеко в лісі перегукувалися нічні птахи.  

Кроки графа були швидкими, майже безшумними. Радимир рухався знайомим маршрутом, минаючи рідкісні кущі терену й старі дерева, що росли хаотично.

Усе тут було тихим, але це була напружена тиша – така, що змушує вдивлятися в темряву, наче вона ось-ось заворушиться й випустить назовні щось небезпечне.  

Нарешті він зупинився біля місця, яке нічим не вирізнялося серед бур’янів та зораної землі. Лише тонка металева труба, що стирчала з-під землі, була єдиною ознакою схованого тут входу. 

Радимир опустився на коліна, відгортаючи руками вологу землю й виймаючи кілька каменів, що ретельно приховували люк. Пальці ледь помітно тремтіли – чи то від холоду, чи від напруги.  

Нарешті металевий люк з’явився перед ним. Він на мить затримався, вдивляючись у навколишню темряву. Жодного руху. Жодного звуку, крім вітру.  

Різким рухом молодий граф відкрив люк, і в обличчя вдарило холодне, сире повітря. Його поглинула темрява підземелля…  

Кам’яні сходи вели вниз, що нижче він спускався, то важчим ставало повітря – насиченим вогкістю й слабким запахом старої крові. Вогонь факелів ледь коливався, відкидаючи довгі тіні на грубо витесані стіни. Тут не було прикрас, окрім одного знака – на одній зі стін виднівся герб його роду, майже стертий часом і покритий павутинням.