Читати книгу - "Володар Перстнів"

Перед самим від'їздом Еомер та Еовіна прийшли до Мері, і сказали вони:

— Щасливої тобі дороги, Меріадоку зі Ширу, Виночерпію Рогану! Ми будемо раді, коли ти до нас приїздитимеш!

І Еомер додав:

— Королі давнини за твої подвиги під стінами Мундбурґа надарували би тобі цілий віз дарів, але ти кажеш, що не візьмеш нічого, крім зброї, яку носив. Це мені до душі, бо насправді я не маю дарів, гідних тебе; та сестра моя просить прийняти оцю дрібничку на пам'ять про Дернгельма і про відлуння роганських рогів на світанку.

Еовіна подала гобітові стародавній ріг на зеленій перев'язі, невеликий, але майстерно вироблений зі срібла, — візерунок у вигляді вершників, котрі скачуть вервечкою, вився від наконечника до краю рогу; на ньому були вирізьблені руни великої сили.

— Це коштовність нашого роду, — сказала Еовіна. — Зробили його гноми, а знайшли його серед скарбів, які викрав змій Ската. Еорл Юний привіз його з Півночі. Коли заграє той, хто потребує допомоги, тоді ворогів охопить страх, а друзі зрадіють, почують його заклик і прийдуть на допомогу.

Мері прийняв ріг, бо відмовлятися було не можна, і поцілував руку Еовіни; всі троє обнялись і розпрощалися з надією на зустріч.

Тепер усі були готові, тож випили по келиху на прощання і вирушили в дорогу; врешті, вони добралися до Гельмового Яру, де затрималися ще на два дні. Там Леґолас пішов разом із Ґімлі, як і обіцяв, до Осяйних Печер; і коли вони повернулися, Леґолас мовчав і сказав лише, що тільки Ґімлі може знайти відповідні слова.

— Та ще ніколи гном не хвалився перемогою над ельфом у красномовстві, — додав він. — Тому ходімо до Фанґорну і зрівняймо рахунок!

Від Гельмового Яру виїхали до Ізенґарда і побачили, як господарювали енти. Усе кам'яне коло вони розібрали, а рівнину перетворили на розкішний фруктовий сад, через який протікала річка; тільки посередині було чисте озеро, а з нього стриміла Вежа Ортханка, висока та неприступна, і чорні стіни її відбивались у дзеркалі води.

Мандрівники трохи перепочили на місці старих воріт Ізенґарда, — тепер замість них тут стояли два високі дерева, ніби сторожі на початку зеленої алеї, що «вела до Ортханка; і вони дивувалися, як багато було зроблено, хоча довкола не видно ні душі. Та невдовзі долинув голос: «Гумм-гм, гумм-гм», — і стежкою назустріч їм вийшов Древлен, а поруч із ним — Скоромов.

— Ласкаво просимо до Саду Ортханка! — сказав він. — Я знав, що ви приїдете, але я працював на горішній долині; тут іще стільки роботи. Та й ви, як я чув, не байдикували на півдні та на сході; а чув я багато доброго, дуже доброго.

Тоді Древлен похвалив їхні діяння, про які він знав геть усе; а потому став і уважно подивився на Ґандалфа.

— Ну-ну! — сказав він. — Ти виявився наймогутнішим, і здійснилось усе, що ти задумав. А тепер куди йдеш? І чому прибув сюди?

— Подивитися, що ти поробляєш, друже мій, — сказав Ґандалф, — і подякувати за допомогу — без вас ми би не впоралися.

— Гумм, ну, це правда, — сказав Древлен. — Бо енти зробили все, що змогли. І не тільки з цим… гумм, цим проклятим древовбивцею, котрий мешкав тут. Сюди налетіла купа тих… бурарум… тих лихооко-чорноруко-кривоного-жорстокосердно-пазуристо-кровожернихморимайтесинкагонда, гумм, ну, оскільки ви поспішний народ, а їхнє повне ім'я довге, як роки страждань, — тих паразитів орків; і вони прийшли з-за Ріки, з півночі, в обхід Лауреліндоренану, куди не змогли потрапити завдяки Великим. — Він вклонився Володареві та Володарці Лорієну.

І ті підлі істоти страшенно здивувалися, зустрівши нас на Роганському Плато, тому що про нас вони ще не чули; хоча те саме можна сказати і про кращі народи. І мало хто пам'ятатиме про нас, бо мало хто від нас і врятувався, та й ті потрапили в Ріку. Але вам пощастило, бо, якби вони нас не зустріли, король степу не заїхав би далеко, а якщо б і заїхав — то не мав би куди повертатися.

— Ми знаємо про це, — сказав Араґорн, — і ніколи не забудемо: ні в Мінас-Тіріті, ні в Едорасі.

— «Ніколи» — задовге слово навіть для мене, — сказав Древлен. — Ти хотів сказати, доки існуватимуть ваші королівства; довго ж їм доведеться існувати, щоб енти назвали цей термін тривалим.

— Починається Нова Епоха, — зазначив Ґандалф, — і тепер може трапитися так, що королівства людей тебе переживуть, друже Фанґорне. Але скажи мені краще, чи ти зробив те, про що я тебе просив? Що зі Саруманом? Чи не набриднув йому ще Ортханк? Навряд чи йому тепер сподобається краєвид із вікон.

Древлен уперся в Ґандалфа довгим поглядом, — «майже хитрим поглядом», — подумав Мері.

— Ага! — сказав він. — Я так і думав, що ти про це спитаєш. Чи набриднув йому Ортханк? Нарешті набриднув; але не стільки набридла йому ця вежа, скільки набрид цей голос. Гумм! Я розповів йому кілька довгих історій, ну, принаймні по-вашому довгих.

— А чому ж він тебе слухав? Чи ти ходив до Ортханка?

— Гумм, ні, не до Ортханка! — сказав Древлен. — Це він підходив до вікна і слухав, тому що тільки так міг довідатися про новини, і хоча йому не подобалися новини, він дуже хотів усе знати; і я бачив, що він усе почув. А я вже додав до новин багато такого, про що йому корисно подумати. І він дуже знудився. Він завжди був вельми поспішним. Це його і згубило.

— Я помітив, любий Фанґорне, — сказав Ґандалф, — що ти дуже послідовно кажеш «мешкав», «слухав», «був»? А як щодо «є»? Чи він помер?

— Ні, наскільки мені відомо, не помер. Але його тут нема. Так, уже сім днів, як нема. Я відпустив його. Від нього мало що залишилося, коли він виповз, а той його Черв — він був, наче бліда тінь. І не нагадуй мені, Ґандалфе, що я обіцяв його стерегти, — я це пам'ятаю. Але відтоді багато чого змінилось. І я стеріг його, стеріг, аби він нічого не накоїв. Адже ти знаєш, що понад усе я ненавиджу тримати у клітці живих істот, і навіть отаких істот я не триматиму в неволі без великої на те потреби. Гадюка без отрути може повзати, де їй завгодно.

— Можливо, ти правий, — сказав Ґандалф, — але, гадаю, в цієї гадюки ще залишилась отрута. Отрута була в його голосі та, схоже на те, він переконав тебе, навіть тебе, Древлена, знаючи слабинку твого