Читати книгу - "Клуб убивць, Макс Дикий"

Я з хвилюванням чекаю її відповіді. А вона, ніби спеціально, мовчить.

— Ти будеш моєю дівчиною? — повторюю я.  

— Ти точно впевнений? — вона легенько закушує губу і дивиться мені в очі. — Впевнений, що хочеш цього? І що це не просто тому що тобі мене шкода, чи щось таке? 

— Я хочу цього, — кажу я, дивлячись їй у очі. — Не думай, що це жалість. Ти дійсно подобаєшся мені. 

— Ти мені теж подобаєшся, — тихо каже Віта. — Я намагалась не думати про тебе, бо мені було страшно… Я думала, що якщо ми з тобою почнемо зустрічатись і нічого не вийде, я втрачу тебе і як друга, і мені ставало дуже страшно від цієї думки. 

— Не треба боятися, — я обійняв її і пригорнув до себе. — Все буде добре, ось побачиш…

— Може, ми все ж підемо з поліції? — вона зазирає мені в очі. — Ця твоя справа… Тобі ніхто не допомагає з відділку… І шеф вічно проти тебе. 

— Я думав про це, — я зітхаю. — Але вирішив, що ця справа Бога для мене — справа принципу. Якщо я зупинюся на півдорозі, це буде означати, що я здався. А я не хочу здаватися. 

— Тоді я теж не піду, — додає вона рішуче. — Я хочу допомогти тобі. 

— Дякую тобі, — я усміхнувся. — Впевнений, що ми втрьох зможемо його впіймати. І тоді Ден візьме назад свої слова про мою некомпетентність. І якщо ми дійсно захочемо піти в приватне агентство, то підемо. Може, й Даню приходимо. 

— Ви з ним подружились, — вона усміхається.

— Так, він дуже хороша людина. справжній друг, — я усміхнувся їй у відповідь. — О, а навіщо нам кудись іти? Ми зможемо організувати власне агентство. Даня буде займатися своїми комп’ютерними штуками, ти спілкуватися з клієнтами… Ти ж гарний психолог, зможеш дізнатися про все, що їх турбує. А я буду робити всяку чорну роботу. стежити. шукати… Як тобі така ідея?

— Мені подобається, — Віта киває. — Працювати з тобою мені завжди подобалось. Сподіваюсь, наші стосунки не завадять роботі… Ну і навпаки робота не заважатиме стосункам… Бо ти мені правда важливий, — додає вона трохи тихіше.

Я нахиляюсь до неї щоб поцілувати, але не встигаю… В цю мить телефон в моїй кишені вібрує. 

— Вибач. — кажу я, дістаючи мобільний. — Робота не завадить стосункам, а от постійні дзвінки… Хоча це Даня. Може, щось нарив важливе?

— Відповідай, — киває вона, усміхаючись. 

Я вмикаю гучномовець і відповідаю на виклик:

 — Привіт. Як твої справи?

— Привіт. Все нормально, але я, здається, знайшов дещо… Ще одна людина з "петицій" загинула, але цього разу тут дещо дивне… Причина смерті в поліції проходить як "серцевий напад"...

 — Його отруїли? — припускаю я. 

— Судмедексперти нічого не знайшли, на перший погляд, все чисто. От тільки жертва була прихильником здорового способу життя, займався спортом… Мені здається, треба допитати його оточення, бо ця смерть зовсім не клеїться з такою людиною. Ну і проміжок часу, сам розумієш. Тільки проголосували і одразу жертва померла, пройшло менше доби.

 — Нічого собі… — кажу я. — Таке враження, що цей Бог реально знущається над нами. Ти правий, треба розпитати оточення цього покійника. 

— Я зробив програму, яка тепер буде показувати, коли людина набирає девʼятнадцять тисяч голосів. Щоб ми заздалегідь знали, хто наступний. Бо ми просто не встигли навіть відреагувати цього разу… 

 — А в чому звинувачували цього мужика?  — запитує Віта, що прислухалася до нашої розмови. 

— А, я не сказав? Це не мужик, а жінка, депутатка, котра просунула закон, згідно якого в бюджеті урізали витрати на соціальну допомогу. Найжахливіше, що я, здається, навіть бачив ту петицію, коли вчора моніторив сайт… Думав, вона не варта уваги, одразу відмів, бо вважав, що Бог вбиває тільки чоловіків. 

 — А, здається, я чув про неї, — кажу я. — В неї ще чоловіки помирали при невияснених обставинах! А вона отримала купу їхніх грошей…

 — Може, за це він її і вбив? — припускає Даня. — Її мати живе в елітному будинку на набережній Дніпра. Можна поїхати до неї і поговорити, вона пенсіонерка і має бути вдома. 

 — Давай поїдемо, — кажу я і дивлюся на Віту. — Хочеш з нами? 

— Так, — вона киває. — Поїхали всі разом… Думаю, я можу бути корисна в цій ситуації…