Читати книгу - "Між світлом та темрявою, Мара Найт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Кора та Ліліт опинилися у місці, яке виглядало, як межа між світами демонів і ангелів — бар'єр був зруйнований, лише руїни та залишки тих часів, коли тут панувала боротьба. Повітря було важким і густим, наче між двома світилами не було нічого живого, тільки залишки боротьби і забутих епох.
Ліліт, що стояла поруч з Корою, подивилася на неї з усмішкою.
— Мамо, ти виглядаєш так, як тоді, в своєму минулому житті, — сказала вона з певною ніжністю в голосі, згадуючи моменти, коли вона бачила Кору в іншому часі. — І з медальйоном... Він щось тобі нагадує, правда?
Кора тихо кивнула, відчуваючи, як медальйон на її шиї тяжіє на її грудях, передаючи дивне відчуття — ніби її зв'язок із минулим був живим, немов сама історія цього предмета проникала в її сутність.
Ліліт понюхала повітря, наче намагаючись відчути, хто ще може бути поблизу.
— Батько вже дістався сюди, мабуть шукає тебе, свою дружину. — Її слова були спокійними, але в них відчувався натяк на невідворотність майбутнього.
Тоді Кора, не вагаючись, взяла Ліліт за руку, і вони, як одне ціле, опинилися перед самим Мороком.
Морок сидів на троні — на тому самому троні, що раніше був Кори. Це місце зараз стало його, і сам Морок виглядав могутнім і нестримним. Він не рухався, тільки погляд його темних очей зустрів Кору.
— Даніко, ти тут? — його голос був спокійним, але в ньому була якась невимовна сила. Він підвівся і опинився дуже близько до Кори. Його руки обвили її талію, і в цей момент їхній світ здався маленьким і відокремленим від усіх інших.
Морок обійняв її, і хоч Кора відчула, як її серце почало битися швидше, вона не могла заперечувати: це почуття було знайомим, в ньому була і біль, і любов, і сила. Вона відчула, як знову намагається вийти на поверхню таємниця їхніх минулих зв'язків, незважаючи на все те, що сталося між ними.
— Ти була моєю, і я... я тебе ніколи не забував, — прошепотів він, не відпускаючи її.
Кора залишалася мовчки, але її погляд був непохитним, сповненим рішучості. Вона знову була поруч із ним, але тепер кожен крок не був таким простим, як колись.
Морок продовжував тримати Кору в своїх обіймах, і її серце забилося швидше, коли він прошепотів її ім’я з дивною ніжністю.
— Даніко, як же я довго чекав тебе… Твоя зачіска як завжди прекрасна, — його голос був спокійним, але в ньому звучала якась давня біль, що прокидалася.
Він поцілував її в щоку, і це відчуття відразу змусило її серце затрепетати. Але як тільки його губи торкнулися її шкіри, щось незбагненне трапилося — медальйон, що висів на її шиї, раптово загорівся, і магія знову почала пронизувати її тіло.
Миготливі спалахи світла перенесли її в інший час, в її минуле життя. Вона опинилася в тій самій ситуації, коли вона була з Мороком, коли вони були разом. Вона знову відчула ті обійми, той знайомий запах, і її руки на мить обвили його ще сильніше, наче хотіла повернути все назад, передати все те, що було колись.
Але, як і все в минулому, це відчуття було лише миттю. Як тільки вона усвідомила, що це було лише спогадом, той самий магічний потік, який її затягнув в минуле, почав зникати. Кора почувала, як реальність поверталася до неї, а її обійми стали менш міцними, а серце, що ще мить тому билося у ритмі з ним, зараз поверталося до холодної дійсності.
Погляд її став ясним, і вона зрозуміла — вони більше не могли бути тими людьми, якими були раніше. Минуле було поховане, але те, що сталося між ними зараз, було лише відлунням того, що сталося в іншому житті.
Морок підняв Кору на руки, тримаючи її з незвичною легкістю. Вона відчула, як його м’язи стискаються, коли він піднімав її, і хоча її тіло було перенасичене магією медальйона, що давала відчуття того, що було в її минулому житті, її думки все одно залишалися спрямованими в іншу сторону.
Морок, як і раніше, був могутнім і величним, він не втратив того, ким був у її спогадах. Він поніс її до трону, і, не зупиняючись, посадив на коліна, як це робив у їхньому минулому житті. Це відчуття було знайоме до болю, кожен рух, кожен дотик здавалося таким самим, як колись. Вона відчула, як його руки підтримують її, і її тіло ненавмисно відреагувало на цей контакт — серце прискорилося, в грудях почав розгорятися вогонь бажання.
Але коли вона зазирнула в його очі, медальйон раптом знову заблищав, і всі ці спогади, все те, що було між ними, знову загострило її відчуття. Відчувала, як її емоції знову змішуються з тим, що колись їх пов’язувало, але все одно щось усередині не дозволяло їй віддатися цим почуттям повністю.
Кора не могла повністю віддатися минулому, хоча його магія приносила відчуття теплоти, безпеки та приналежності. В її розумі та серці з'явилася інша думка, вона відчувала велику відповідальність за те, що їй належало зробити. Вона не була тією самою Корою, що була тоді, з Мороком і тим світом, і вона не могла залишитися в тому світі, де її душа вже не належала лише йому.
Кора трохи відсторонилася, відчуваючи сильну внутрішню боротьбу. Вона поклала руку на його груди, намагаючись зберегти спокій:
— Це не так, як було раніше, — її голос був твердим, але в ньому відчувався сум.
Морок зустрів її погляд, і на його обличчі з’явилася усмішка, яка, здавалося, не була зовсім щирою. Він поклав руку на її шию, м’яко притягнув її до себе, дивлячись в очі, не відводячи погляду:
— Ти завжди була моєю, Даніко. Всьому цьому судилося статися. І я завжди буду з тобою, незважаючи на все.
Але Кора була не впевнена, що це було її майбутнє. Чи могла вона повернутися до цього світу? Чи було це тільки ілюзією, в якій вона не мала права залишатися?
Темрява охопила Кору, наче щільний туман, поглинаючи її теперішнє життя. Вона відчувала, як її ім'я — Кора — розчиняється в забутті, поступаючись місцем старому імені, Даніка. Її думки, які раніше були сповнені теплих спогадів про Олівію та Алекса, Нікселіну та Астарота, Естеліну та Далерона, Деметру та Кайлена, почали зникати, залишаючи місце образам і емоціям її минулого життя.
Вона відчувала, як медальйон пульсує на її шиї, змушуючи її забути, ким вона була зараз, і зануритися в тінь свого минулого. В її свідомості оживали спогади про часи, коли вона була Данікою — могутньою володаркою світів, жінкою, яка жила серед демонів і ангелів, коханою Морока. Всі радості та біль її сучасного життя зникали, стираючись, ніби їх ніколи не існувало.
Морок спостерігав за нею, сидячи на троні. Він бачив, як її очі втрачали блиск теперішнього, як її губи шепотіли імена людей, які вже були далекі для неї. Усмішка задоволення грала на його обличчі, але вона була змішана з тінню печалі.
— Ти повертаєшся до себе, Даніко, — прошепотів він. — Те, що ти є зараз, лише слабкий відголосок справжньої тебе.
Кора, втрачаючи зв'язок із теперішнім, відчувала розрив у своїй душі. Її серце боліло за Деметру, за Кайлена, за тих, хто був для неї родиною і любов'ю. Але спогади про них розчинялися, стаючи нечіткими й невиразними.
Вона з жахом зрозуміла, що втрачає саму себе. Її руки мимоволі схопилися за медальйон, але зняти його вона вже не могла. Його магія була надто сильною, вона тримала її у полоні, змушуючи забути все, що вона любила, і прийняти темряву минулого.
Темрява не була чужою для неї. Вона була її спадщиною, її долею. Але чи могла вона змиритися з тим, що її теперішнє життя зникне назавжди? Її внутрішній голос кричав, намагаючись повернути її до реальності, але темрява була занадто глибокою, занадто сильною.
Морок підійшов до неї і взяв її за руки.
— Залишся зі мною, Даніко. Забудь усе, що не має значення. Ти повернулася до мене, і це єдине, що важливо.
Але в її серці залишилася маленька іскорка, яка не хотіла згаснути. Іскорка, яка пам’ятала про світло її теперішнього життя, про любов і дружбу, які вона залишала позаду.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між світлом та темрявою, Мара Найт», після закриття браузера.