Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

— Агов! — гукнув Лейтер. — Чи не можна бути ввічливішим?

Чоловік обміркував почуте. Й нарешті поглянув на Лейтера. Очиці в нього були маленькі, близько посаджені й безжальні, мов у дантиста.

— Як називається ваш човен?

— «Сібіл», — одповів Лейтер.

— Човна з такою назвою в бухті нема, — зронив чоловік, клацнувши затвором рушниці. Тепер вона вільно лежала у нього на колінах, і дуло її було спрямоване на пакгауз.

— Тоді ви, певно, сліпий, — зауважив Лейтер. — Вона тут уже тиждень — 60-футова двогвинтова дизельна яхта. Під біло-зеленим навісом. Переобладнана для рибальства.

Дуло гвинтівки повільно описало дугу. Ліва рука чоловіка тепер лежала на спусковому гачку, а права націлювала ствол просто на них.

Вони знерухоміли.

Чоловік продовжував сидіти, не зводячи погляду з рушниці, ліниво опираючись на двері зі жовтавим навісним замком.

Дуло рушниці повільно спрямувалось у живіт Лейтерові, а потім Бондові. Вони застигли, мов статуї, не наважуючись порухатися. Дуло нарешті зупинило свій рух і тепер було націлене у бік верфі. «Роббер» коротко звів погляд на них, звузив очі й натиснув на гачок. Пелікан пронизливо заклекотав, і його важке тіло шубовснуло у воду. Луна від пострілу прокотилася бухтою.

— Навіщо, в біса, ви це зробили? — люто вигукнув Бонд.

— Для практики, — зронив чоловік, укладаючи в рушницю новий патрон.

— Гадаю, в цьому місті є товариство захисту тварин, — сказав Лейтер. — Ходімо заявимо на цього хлопця!

— Хочете, щоб вас притягли за вторгнення у приватні володіння? — перепитав «Роббер», підводячись і перекладаючи рушницю під пахву. — Це приватна власність! А тепер, — він наче випльовував слова, — геть звідси!

Розвернувся, копняком відштовхнувши від себе стілець, відчинив ключем двері й став на порозі.

— У вас обох є «пушки», — сказав «Роббер». — Я таке здалека чую. Якщо ви ще раз з’явитеся тут, то вас спіткає доля птаха, і я скажу, що це була самооборона. Останнім часом вас таких — паскудних шпиків — повно вештається тут, й усі так і дихають мені у спину. «Сібіл» — як би не так!

Він із презирством повернувся до дверей і так грюкнув ними, що мало рама не вилетіла.

Бонд із Лейтером перезирнулися. Лейтер сумно вишкірився і знизав плечима.

— Один-нуль на користь «Роббера», — зауважив він.

Вони зійшли із запиленої доріжки. Сонце позаду них сідало в море, що нагадувало калюжу крові. Бонд озирнувся. Великий ліхтар загорівся над пакгаузом, тож тепер підходи до нього були яскраво освітлені.

— Марно затівати щось через головний вхід, — зронив Бонд. — Однак я ще ніколи не бачив складів з єдиним входом.

— Я також про таке подумав, — озвався Лейтер. — Але доведеться відкласти це до наступного разу.

Вони всілись у авто і повільно поїхали в напрямку Сентрал-авеню.

Дорогою додому Лейтер засипав Бонда питаннями про Солітер. Нарешті сказав, наче між іншим:

— Здається, з кімнатами я залагодив якнайкраще?

— Та ліпше й не придумаєш! — весело підтвердив Бонд.

— Прекрасно, — зіронізував Лейтер. — Бо, може, вас не можна було роз’єднувати...

— Ви, певно, начиталися Вінчелла75.

— Я й так делікатно висловлююся, — провадив далі Лейтер. — Не забувайте, що стіни тутешніх котеджів занадто тонкі, й вуха я використовую для того, щоби слухати — а не для того, щоби збирати на них помаду.

Бонд поліз у кишеню за носовичком.

— Ви — огидний клятий детектив! — люто сказав.

Краєм ока Лейтер спостерігав за «процесом очищення».

— Що це ви робите? — невинним голосом поцікавився він. — Навіть на мить я не міг припустити, що червоний — не справжній колір ваших вух! Однак ... — у своє «однак» він вклав так багато...

— Якщо вас сьогодні вночі уб’ють, — розсміявся Бонд, — то хоч знатимете, хто це зробив!

Вони продовжували добродушно кепкувати один з одного уже в «Еверґлейдс» і все ще сміялися, коли похмура місіс Стівесант перестріла їх на доріжці.

— Вибачте мені, містере Лейтер, — сказала, — однак боюся, що ми не можемо дозволити собі тут голосну музику. В такий час це може потурбувати інших гостей!

Лейтер із Бондом здивовано переглянулися.

— Пробачте, місіс Стівесант, — озвався Лейтер, — але я не зовсім розумію вас...

— Я кажу про ту величезну радіолу, яку ви сюди надіслали, — пояснила місіс Стівесант. — Мої люди ледь протягли пакувальний ящик крізь двері!

«Він не погодився з чимось,

що його й з’їло!»

Дівчина майже не чинила спротиву.

Коли Лейтер із Бондом, полишивши управительку з роззявленим ротом на доріжці, кинулись у коридор, вони побачили, що речі Солітер не розібрані, а постіль не зім’ята.

…Дверний замок було зірвано ломом, і перед дівчиною повстали двоє з пістолетами в руках.

— Ходімо, леді! Прихопи-но свій одяг. Спробуй лише викинути фортель — і ми виб’ємо тобі мізки.

Вони, певно, заткнули їй рот кляпом або оглушили, запхали в пакувальний ящик і винесли з кімнати. Позаду котеджу, на траві, виднілися сліди шин вантажівки. У холі, майже загороджуючи прохід, стояла величезна старомодна радіола. Вона була вживана і навряд чи коштувала більше п’ятдесяти баксів.

Бонд так чітко бачив вираз жаху на обличчі Солітер, наче та навіч стояла перед ним. Він жорстко картав себе за те, що полишив її саму. Не міг уявити, щоб дівчину вистежили так швидко — ще один яскравий приклад блискучої роботи чітко налагодженої машини «Містера Біґа».

Лейтер одразу ж зв’язався з відділом ФБР у Тампі.

— Перевірте всі аеропорти, залізничні вокзали та шосе, — сказав. — Детальні інструкції отримаєте з Вашингтона, щойно переговорю з ними. Гарантую вам, що це — справа першочергового значення. Спасибі! Вельми вам вдячний! Невдовзі буду у вас. О’кей!

І поклав слухавку.

— Дякувати Богові, що вони хоч погодилися нам допомогти, — сказав Бондові, котрий стояв, бездумно дивлячись на море.

— Вони негайно пришлють сюди кілька своїх людей і прочешуть тут усе. Поки я залагоджуватиму справи з Нью-Йорком і Вашингтоном, випитайте усе, що зможете, з тієї старої вішалки, місіс Стівесант. Точний час, детальний опис зовнішності бандитів тощо. Краще представити це як крадіжку зі зломом, і що Солітер втекла разом із грабіжниками. Таке їй буде зрозуміліше: звичайна готельна крадіжка. Скажіть, що поліція вже виїхала і що ми не маємо претензій до «Еверґлейдс». Місіс Стівесант будь-що прагнутиме уникнути скандалу. Запевніть її, що й нам він непотрібний.

Бонд кивнув.

— Втекла з грабіжниками?

Це було цілком імовірно, але щось йому підказувало, що це не так. Бонд повернувся в кімнату Солітер та ретельно її оглянув. Тут усе ще пахло нею — аромат «Vent Vert» нагадав йому про їхню спільну подорож. Її капелюшок з вуаллю був