Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

Вони вилетіли на дамбу і промчали повз морську гладінь, що відділяла двадцять миль вузесенького острова від широкої смуги суші, на якому розташувався Сент-Пітерсберг із околицями.

Уже коли неспішно під’їжджали Сентрал-авеню до бухти яхт та гавані з великими готелями, Бонд нарешті вловив атмосферу міста, котре недаремно називали «Рідною домівкою літніх людей Америки».

Усі перехожі були тут сивочолими — зі сніжно-білим чи підсиненим волоссям, і Бонд помітив знамениті «вуличні дивани», про які йому розповідала Солітер — обсиджені задами «олдстерів», як Трафальгарська площа шпаками.

Також запримітив Бонд вузькі, невдоволено стиснуті губи жінок, на пенсне яких грало сонце; жилаві руки і впалі груди чоловіків, виставлені напоказ у «сорочках а ля Трумен»73. Острівці рідкого, схожого на пух волосся не закривали рожевих голівок їхніх власниць. Лисіли кістляві черепи чоловіків. І всюди — дружнє белькотання, обмін новинами та плітками, фамільярне призначення побачень за партією шафлборду чи бриджу, обмін листами від дітей і внуків, осудливе обговорення цін у крамничках та мотелях.

І зовсім необов’язково бути серед них, щоб почути усе це. Воно прекрасно читалося в кивках та схвильованому тріпотінні блакитних голівок-кульбабок, у перебільшено-збудженому обміні інформацією, в попередньому відкашлюванні й подальшому бурмотінні власників маленьких лисих черепів.

— Від усього цього хочеться відразу ж влізти у домовину, ще й віком накритися, — зауважив Лейтер у відповідь на вигуки нажаханого Бонда. — Та ще не те побачите, коли вийдемо з машини і попростуємо вулицями! Тільки-но ваша тінь торкнеться їхніх диванів, як вони відразу ж підстрибнуть і відскочать од вас так, наче ви — головний касир банку, котрий нахилився до них через плече. Це просто жахливо. Я почуваюся таким собі банківським клерком, який неочікувано заскочив додому опівдні й застав свою дружину в ліжку з директором банку. Прожогом повернувшись на службу, він розповів усе колегам, додавши при цьому «О Боже, друзі: він мало мене не побачив!»

Бонд розсміявся.

— Ви наче чуєте, як їхні солідні годинники цокають у нагрудних кишенях, — провадив далі Лейтер. — Це місце аж кишить власниками похоронних бюро, а ломбарди переповнені золотими годинниками і масонськими перснями з печатками, шматочками бурштину та медальйонами зі вкладеними у них локонами. Аж здригаєшся, подумавши про все це. Зачекайте-но: от підемо з вами ще в чудове містечко під назвою «У тітоньки Міллі» — де вони збираються і шамкають беззубими ротами, пережовуючи страви з дрібно нарізаної солонини та чизбургери, намагаючись дотягнути так хоча б до дев’яноста. Це видовище спроможне геть-чисто відбити бажання жити. Але тут не всі такі ветхі. Ось погляньте-но лишень на це!

І він показав рукою на великий рекламний щит на пустельній земельній ділянці.

Там було розміщене оголошення про продаж одягу для майбутніх матерів. «Штутцгеймер і К» — ішлося в ньому. — «Усе новісіньке! Для матусь при надії, а також для немовлят від 1 до 4-х і малят від 4-х до 8-ми!».

Бонд аж застогнав.

— Їдьмо швидше звідси! — вигукнув. — Таке не входить у наші службові обов’язки!

Вони проїхали в район порту й звернули направо, до стоянки гідропланів і станції берегової охорони. Вулиці тут були вільні від «олдстерів», і гавань жила своїм звичним життям — із причалами, пакгаузами, торговцями дрібним товаром, перекинутими човнами, рибальськими сітками, що сохли на сонці, криками чайок та сірководневим смородом, який струменів із бухти. І після того переповненого потенційними клієнтами міста-кладовища — несподіваний напис на гаражі: «Кермуйте собі на здоров’я! Пет Ґрейді: усміхнений ірландець. Вживані авто», — як життєрадісне нагадування про інший світ, кипучий та сповнений життя.

— Тут нам краще вийти і піти далі пішки, — зауважив Лейтер. — Лігво «Роббера» — в сусідньому кварталі.

Вони полишили авто поблизу гавані й неспішно проминули дерев’яний склад та кілька цистерн із пальним. Тоді знову звернули наліво, до моря.

Вузенька стежка вивела їх до старого пірса, оброслі черепашками палі якого на двадцять метрів виступали в море. Прямо навпроти нього виднівся довгий низький пакгауз, укритий рифленим залізом. На його широких подвійних дверях чорним по білому було написано: «Уроборос Інкорпорейтед». Торгівля черв’яками та іншою живою наживкою. Корали, мушлі, тропічні рибки. Лише гуртова торгівля». Поруч були менші двері, на яких поблискував замок Йєля74. На дверцятах красувався напис: «Стороннім вхід заборонено».

Коло дверей, упершись у них спиною, сидів на табуреті чоловік. Він чистив рушницю: «ремінгтон»

30-го калібру, вирішив Бонд. Із рота в чоловіка стирчала дерев’яна зубочистка; заяложена бейсболка зсунута на потилицю. Одягнений тип був у засалену білу тільняшку, і з-під пахв її власника стирчали жмути чорного волосся; пожмакані білі парусинові штани та черевики на гумовій підошві доповнювали образ. Мав він років сорок, й обличчя його було все у зморшках та вузликах — як місця швартування на пірсі. Худе лице довгасте — з виступаючими вилицями та різко окресленим носом, губи худі й безкровні. Колір обличчя — жовтувато-бежевий, наче тютюновий пил. Вигляд у чоловіка був холодно-жорстокий: як у «поганого» героя фільмів про гравців у покер і золотошукачів.

Бонд та Лейтер проминули його і вийшли на пірс. Чоловік навіть очей не підвів, однак Бонд спиною відчув, що той пильно дивиться їм услід.

— Якщо це й не сам «Роббер», — зауважив Лейтер, — то явно його кровний родич.

Наприкінці пірса стояв, згорбившись, на своєму ранковому посту, сірий, із блідо-жовтою головою пелікан. Він дозволив їм підійти дуже близько, потім зненацька змахнув крильми і спланерував на воду. Двоє чоловіків стояли і дивились, як птах ширяє низько над поверхнею моря. Раптом він каменем упав униз, і дзьоб його випрямився, подавшись уперед і вниз. Невдовзі пелікан випірнув, тримаючи у дзьобі рибку, яку меланхолійно й заковтнув. Опісля великий птах злетів угору і продовжив полювання, намагаючись триматися вище, ближче до сонця, щоб не сполохати своєю тінню здобич. Коли Бонд із Лейтером розвернулись, аби полишити пірс, пелікан, облишивши риболовлю, спланерував на свій спостережний пост.

Шумно змахнувши крилами, всівся на пірс і продовжив глибокодумні післяобідні роздуми.

Чоловік усе ще сидів, схилившись над рушницею та протираючи промасленою ганчіркою механізм.

— Доброго дня! — привітався Бонд. — Це ви управитель верфі?

— Так, — озвався чоловік, усе ще не підводячи очей.

— Хотів запитати: чи можна мені тут пришвартувати свій човен? У бухті все переповнено.

— Ні.

Лейтер витягнув гаманець.

— Чи достатньо буде двадцятки?

— Ні.

Чоловік голосно відкашлявся і сплюнув просто під ноги Бондові з