Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

Тієї миті Кеї залишалося сказати лише одне слово. Якби вона турботливо запитала ще щось, виверження правди неможливо було б спинити. Кеї занепокоєно дивилася на Гіраї. Вона це знала, хоча й відвела очі від Кеї. Гіраї відчайдушно уникала її погляду.

Вочевидь, занепокоєна небажанням Гіраї дивитися на неї, Кеї вийшла з-за барної стійки.

Дзень-дзелень.

Несподівано озвався дзвоник.

— Вітаю! Ласкаво просимо! — машинально сказала Кеї та рвучко зупинилася. Оскільки вхід до кафе був незвичним, відвідувач з’являвся не відразу.

Але Гіраї знала, що то прийшла Кумі. Стрілки середнього настінного годинника показували третю. Кожен з трьох годинників указував різний час, але вона точно знала, що на середньому він правильний. Саме цієї пори три дні тому Кумі була в кафе.

Того дня Гіраї заховалася за барною стійкою. Іншої схованки не знайшлося, адже кафе розташовувалося в підвалі й мало тільки один вхід. Зайти чи вийти можна було лише сходами знадвору. Гіраї завжди приходила пообіді. Замовляла каву, теревенила з Кеї та йшла на роботу. Того дня вона саме підвелася зі стільця, бо хотіла відчинити свій бар раніше. Запам’ятала, що глянула на середнього годинника, аби дізнатися час. Була рівно третя година. «Зарано», — подумала вона, але вирішила, що спробує приготувати якісь закуски. Гіраї заплатила за каву й збиралася виходити. Вона вже вхопилася за дверну ручку. Аж раптом почула на сходах голос своєї сестри.

Кумі, спускаючись сходами, говорила з кимось телефоном. У паніці Гіраї заскочила назад до кафе й побігла ховатися за барною стійкою. «Дзень-дзелень», — проспівав дзвоник. Гіраї краєм ока побачила, що досередини зайшла Кумі, і пригнула голову. Отак три дні тому вона уникла зустрічі із сестрою.

Тепер Гіраї сиділа на тому стільці й чекала приходу Кумі. Розуміла, що й гадки не має, у що була вдягнена її сестра. Останніх два роки вона й обличчя її як слід не бачила й уже не могла згадати, коли востаннє з нею зустрічалася. Гіраї нарешті збагнула, як наполегливо уникала свою сестру. Тепер її груди стиснув жаль. Біль усе нестерпнішав, коли вона почала пригадувати, до яких вивертів удавалася, аби не бачитися з Кумі.

Але тієї миті Гіраї не могла дозволити собі розплакатися. Вона ще жодного разу не плакала перед сестрою. Якщо розридається тепер, Кумі це може видатися дивним. Вона неодмінно почне розпитувати, що сталося. Гіраї боялася, що тоді зовсім не зможе опанувати себе. Навіть попри правило, що теперішнє однаково не зміниться, не стримається й скаже: «Ти загинула в автокатастрофі, тому краще повертайся додому потягом!» або «Не їдь сьогодні додому!» Але це найгірше, що можна сказати. Тоді вона стане провісницею смерті й страшенно засмутить Кумі. Треба було за всяку ціну уникнути такого розвитку подій. Останнє, що чого вона хотіла б, — це завдати сестрі ще більших страждань. Гіраї глибоко вдихнула, аби погамувати свої божевільно-бурхливі емоції.

— Старша сеструня?

Від цього запитання серце Гіраї пропустило один удар. То був голос Кумі, голос, який вона вже ніколи не почує. Гіраї повільно розплющила очі й побачила біля входу сестру, яка теж дивилася на неї.

— Привіт… — Гіраї підняла руку, помахала й посміхнулася так радісно, як тільки змогла. Напруга, здавалося, зійшла з її обличчя. Та лівою рукою вона так само стискала листа, який лежав у неї на колінах. Кумі не відводила очей від сестри.

— …

Гіраї розуміла, чому Кумі спантеличена. До цієї миті вона, щоразу забачивши Кумі, навіть не намагалася приховувати свого роздратування. Зазвичай вона ставала холодною й байдужою, ніби натякала, що вже не може дочекатися, коли Кумі дасть їй спокій. Але цього разу вона поводилася інакше. Погляд Гіраї, який вона звично відводила кудись убік, тепер був прикутий до Кумі.

— Ого… Дивина… Що це з тобою сьогодні?

— Ти про що?

— Просто… За всі ці роки мені ще ніколи не вдавалося так легко побачитися з тобою.

— Справді?

— Ще б пак!

— Ох, Кумі, вибач мене за це… — Гіраї знизала плечима.

Кумі повільно наблизилася до Гіраї, дещо розслабившись від її незвичної поведінки.

— Гм… Можна зробити замовлення? Я хотіла б кави, кілька тостів, рис із карі й парфе, — гукнула вона до Кеї за барною стійкою.

— Гаразд… Уже готується, — сказала Кеї й кинула швидкий погляд на Гіраї. Побачивши, що та знову стала собою, вона заспокоїлась і пішла на кухню.

— Можу я тут сісти? — нерішуче запитала Кумі, відсовуючи стільця навпроти Гіраї.

— Звісно… — Гіраї посміхнулася.

Утішена, Кумі теж посміхнулася й повільно опустилася на стільця.

Якийсь час обоє сиділи мовчки. Просто дивились одна на одну. Кумі іноді опускала голову. Вона ніяково совалася на стільці й ніяк не могла заспокоїтися. Гіраї не відривала від неї очей, щаслива, що може її бачити. Кумі відповіла на її уважний погляд.

— Сьогодні справді коїться щось дивне, — пробурмотіла вона.

— Тобто?

— Таке відчуття, ніби ми вже цілу вічність такого не робили… не сиділи отак, дивлячись одна на одну…

— Не робили?

— Ой, та годі тобі… Коли я приїздила востаннє, то стояла на твоєму порозі, а ти не хотіла відчиняти мені двері… А до того ти тікала від мене, а я мусила бігати за тобою… А іншого разу ти перейшла на другий бік вулиці, щоб уникнути мене, а ще перед тим…

— Твоя правда, це жахливо, — погодилася Гіраї.

Вона знала, що Кумі мала безліч таких прикладів. Вона справді вдавала, ніби не вдома, хоча у квартирі горіло світло. Прикидалася п’яною як чіп і запитувала: «Ти хто така?», удаючи, ніби не впізнала сестру. Ніколи не читала її листів, просто викидала їх. Навіть останнього листа. Вона була жахливою старшою сестрою.

— Ну, така вже в тебе вдача…

— Вибач, Кумі. Мені справді дуже шкода. — Гіраї показала язика, аби поліпшити їм обом настрій.

Поведінка Гіраї кардинально відрізнялася від усіх її попередніх вибриків. Кумі не могла змовчати про це.

— Скажи правду — щось трапилося? — схвильовано запитала Кумі.

— Гм? Що ти маєш на увазі?

— Годі, ти поводишся дуже дивно.

— Справді?

— Щось трапилося?

— Ні… нічого такого, — удавано невинним тоном відказала Гіраї, докладаючи зусиль, аби це звучало природно й зовсім не силувано.

Від того, як занепокоєно й здивовано дивилася на неї Кумі, здавалося, наче це їй, Гіраї, залишалося жити лише кілька годин. Вона уявляла себе персонажем якоїсь дурнуватої телевізійної драми, який раптом вирішив покаятися на порозі смерті. Від такої жорстокої іронії очі почервоніли й почали набиратися сльозами. Адже це не їй судилося померти.