Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

«Те саме й у мене. Я ніяк не можу виправити п’ятнадцять років страждань моєї Мікі…»

Хоча Кеї й побувала в майбутньому, як того бажала, її здолав страшенний відчай.

— Ну, я не можу дати каві охолонути… — сказала Кеї й простягнула руку взяти чашку.

«Час повертатися…»

Але тієї миті вона несподівано почула наближення кроків. Мікі вже не стояла біля дверей затильної кімнати, а була просто біля неї.

Кеї поставила чашку на стіл і подивилася на доньку.

«Мікі…»

Кеї не знала, що спонукало її до такої поведінки. Але не могла відвести очей від доньчиного обличчя. Мікі стояла так близько, що вона могла торкнутися її. Дівчина глибоко вдихнула.

— Нещодавно… — сказала вона з тремтінням у голосі.

— …

— Коли ти сказала, що я не хотіла з тобою бачитися… Усе не так…

Кеї слухала, навіть не кліпаючи, і ловила кожне її слово.

— Я завжди думала, що коли ми зустрінемося, я захочу поговорити з тобою…

Кеї й сама стільки всього хотіла запитати.

— Та коли це сталося, я не знала, що сказати.

Кеї теж не знала, що сказати. Вона боялася реакції Мікі. Не могла передати свої думки й почуття словами.

— І так… часом мені бувало сумно…

Кеї могла собі це уявити. Від самої думки про самотню Мікі в неї стискалося серце.

«Я не можу позбавити тебе того смутку».

— Але…

Мікі сором’язливо посміхнулася й ступила ще один крок до Кеї.

— Я справді вдячна за життя, яке ти мені дала.

Щоб сказати це, потрібна була велика хоробрість. І Мікі точно довелося зібрати всю свою сміливість, щоб зізнатися в цих почуттях матері, яку вона вперше зустріла. Її голос тремтів, та це лише свідчило про щирість дівчини.

«Але…»

Щоками Кеї покотилися великі сльозини.

«Але ж твоє народження — це єдине, що я змогла для тебе зробити…»

Мікі теж заплакала. Але, витираючи обома руками сльози, вона радісно посміхалася.

— Матусю, — сказала вона схвильованим надривним голосом, та Кеї почула. Мікі назвала її «матусею».

«Але ж я нічого тобі не дала…»

Кеї закрила обличчя долонями. Її плечі здригалися від ридань.

— Матусю…

Укотре почувши це слово, Кеї враз опам’яталася. Зовсім скоро їм доведеться попрощатися.

— Що? — Вона підняла голову й посміхнулася.

— Дякую… — На обличчі Мікі розквітла широка посмішка. — Дякую, що народила мене… Дякую… — Вона подивилася на Кеї й швидко показала пальцями символ миру.

— Мікі…

— Матусю…

Тієї миті серце Кеї мало не вистрибувало з грудей від щастя, що вона була матір’ю цієї дівчини. Її, яка стояла перед нею. Кеї не могла стримати сліз.

«Я нарешті зрозуміла».

Теперішнє для Когтаке не змінилося, але вона заборонила всім називати її на дівоче прізвище й почала інакше ставитися до Фусагі. Вона залишатиметься з ним і буде йому дружиною попри те, що він геть її забув. Гіраї покинула свій успішний бар і возз’єдналася із сім’єю. Помирившись із батьками, вона почала навчатися керувати їхнім сімейним готелем.

«Теперішнє не зміниться».

Стан Фусагі не змінився, але тепер Когтаке тішиться всіма їхніми розмовами. Сестра Гіраї померла, але на фотографії, яку вона надіслала Негаре, жінка щаслива поряд зі своїми батьками.

«Теперішнє не змінилося, але змінилися ці двоє людей. І Когтаке, і Гіраї повернулися в теперішнє іншими людьми. У цьому незміненому теперішньому Когтаке повернула собі статус дружини Фусагі, а Гіраї успадкувала готель, аби здійснити мрію Кумі. Обидві жінки змінилися…»

Кеї повільно заплющила очі.

«Я настільки зациклилася на тому, чого не можу змінити, що забула про головне».

Усі ці п’ятнадцять років Фуміко підтримувала Мікі, коли її, Кеї, не було поряд. Негаре був її батьком і, Кеї не мала в цьому сумнівів, дарував їй свою величезну любов, аби відсутність матері не була такою відчутною. А ще в Мікі була Казу, яка стала для дівчини доброю матір’ю й старшою сестрою. Кеї нарешті зрозуміла, що з Мікі завжди були ці турботливі люди, які її любили, які виховували, підтримували й усі ці п’ятнадцять років дбали про її щастя.

«Дякую, що ти зростала, оточена любов’ю й турботою. Уже те, що ти виросла такою здоровою й гарною, робить мене невимовно щасливою… Це все, що я хочу тобі сказати… Відкрити свої справжні почуття…»

— Мікі…

Не витираючи сліз, Кеї якомога радісніше посміхнулася доньці.

— Дякую за честь народити тебе…

Кеї повернулася з майбутнього з червоним заплаканим обличчям. Але всі відразу зрозуміли, що то були сльози щастя. Негаре полегшено зітхнув, Когтаке й собі заплакала, а Казу тепло посміхнулася, ніби бачила все на власні очі.

— З поверненням, — сказала вона.

Наступного дня Кеї лягла в лікарню. Навесні наступного року вона народила здорову й життєрадісну дівчинку.

У журнальній статті про міську легенду писало: «Зрештою, незалежно від того, помандруєте ви до майбутнього чи повернетеся в минуле, теперішнє однаково не зміниться. Тому хочеться запитати: яка користь від того стільця?»

Але Казу досі вірить, що…

«Хай там які труднощі спіткали людину в теперішньому, усе можна пережити. Головне — не втрачати надії. А якщо цей стілець може подарувати вам надію, то він точно стоїть тут не даремно».

Та, як завше незворушна, вона лише скаже:

— Випийте каву до того, як вона охолоне.

Про автора

Тосікадзу Кавагуті народився 1971 року в місті Ібаракі префектури Осака в Японії. Писав п’єси й робив постанови для Sonic Snail Theater Group (Gekidan Onsoku Katatsumuri). Найвідоміші п’єси — «Подружжя», «Пісня на заході сонця» і «Час для сім’ї». Це перший роман автора, написаний за однойменною п’єсою. Її представила на театральній сцені трупа «1110 Produce», яка здобула перший приз на X Театральному фестивалі Сугінамі.