Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

Від чашки здіймалася пара. Спостерігаючи за її мерехтливими завитками, Гіраї відчула, як паморочиться в голові. Її тіло злилося з парою, яка поглинула її, і вона відчула, як теж підіймається догори. Хоча таке було з нею вперше, Гіраї це зовсім не лякало. Це відчуття дещо погамувало її нетерплячку, і вона повільно заплющила очі.

Уперше Гіраї завітала до кафе сім років тому. Тоді їй було двадцять чотири й вона вже три місяці керувала власним баром. То була неділя наприкінці осені. Гіраї гуляла кварталом і цілком випадково зайшла до кафе подивитися, що там усередині. Єдиною відвідувачкою, окрім неї, була жінка в білому. Тієї пори року люди вже витягали свої теплі шарфи, а біла сукня жінки мала короткі рукави. Зауваживши, що в такому вбранні має бути холодно навіть у приміщенні, Гіраї сіла біля барної стійки.

Вона роззирнулася, але не побачила жодного працівника. Коли дзеленькнув дзвоник на дверях, сповіщаючи про її прихід, Гіраї не почула звичного «Вітаю! Ласкаво просимо!». Склалося враження, що сервіс тут не найкращий, але це анітрохи не сполохало дівчину. Навпаки, їй сподобався цей заклад, де не дотримувалися традиційних практик обслуговування відвідувачів. Вона вирішила трохи зачекати — можливо, з’явиться хтось із працівників. Може, вони іноді не чують дзвоника? Гіраї враз стало цікаво, чи завжди тут так зустрічають гостей. А ще та жінка в білій сукні, яка ніби й не помітила її. Вона так само тихенько читала свою книжку. Гіраї подумала, що помилково прийшла до кафе того дня, коли його зачинено. Минуло хвилин зо п’ять, знову озвався дзвоник, і всередину зайшла дівчина — на вигляд віку старшокласниці. Вона байдужно кинула: «Вітаю! Ласкаво просимо!» — і неквапливо пішла до затильної кімнати. Гіраї страшенно втішилася. Вона знайшла кафе, де не догоджали відвідувачам. А це означало свободу. Ніколи не знаєш, коли тебе обслужать. Гіраї подобалися заклади такого штибу. Вони давали змогу трохи перепочити після кафе й ресторанів, у яких обслуговували у звичний передбачуваний спосіб. Гіраї запалила цигарку й спокійно чекала.

Згодом з тої самої затильної кімнати, де зникла школярка, вийшла жінка. Гіраї вже встигла випалити одну цигарку й прикурювала іншу. Жінка була вдягнена в бежевий в’язаний кардиган і довгу білу спідницю, поверх якої мала винного кольору фартух. У неї були великі круглі очі.

Школярка, вочевидь, сказала їй, що прийшла відвідувачка, але жінка рухалася розмірено й повільно.

Вона, схоже, зовсім не квапилась обслуговувати Гіраї. Налила в склянку води, поставила перед нею і з посмішкою сказала: «Вітаю! Ласкаво просимо!», наче все було так, як і мало. Можливо, відвідувачі, звиклі до особливого ставлення, подумали б, що жінці не завадило б вибачитися за таке повільне обслуговування, але Гіраї не хотіла й не чекала, що їй догоджатимуть. Жінка нічим не виявляла, що усвідомила свою помилку, а лише тепло посміхалася. Гіраї ще не доводилося зустрічати іншу вільнодумну жінку, яка, як і вона сама, робила б усе у власному темпі. Ця працівниця кафе відразу їй сподобалася. «Менше догоджаєш — більше клієнтів маєш», — таким було гасло Гіраї.

Відтоді Гіраї приходила до «Funiculi, Funicula» щодня. А тієї зими довідалася, що в цьому кафе можна повернутися в минуле. Їй видалося дивним, що жінка в білому завжди одягнена в сукню з короткими рукавами. Коли Гіраї запитала: «Вам не здається, що їй холодно?», Кеї розповіла їй про привида в білій сукні й можливість повернутися в минуле, сидячи на тому стільці.

Гіраї відповіла: «Це неможливо», бо й справді вважала таке неймовірним. Але водночас вона не вірила, що Кеї могла їй про таке збрехати, тому на якийсь час облишила цю тему. А десь за пів року, завдяки розповсюдженню міської легенди, кафе набуло шаленої популярності.

Та навіть пересвідчившись, що в минуле дійсно можна повернутися, Гіраї жодного разу не думала про те, щоб здійснити цю мандрівку. Вона жила в шаленому темпі й ні про що не шкодувала. Та й який узагалі сенс, дивувалася вона, якщо, згідно з правилом, теперішнє не зміниться, хай що не роби.

Так було до загибелі Кумі в автокатастрофі.

У Гіраї ще мерехтіло перед очима, коли вона почула власне ім’я.

— Гіраї?

Почувши той знайомий голос, вона рвучко розплющила очі. Повернула голову в той бік, звідки він долинув, і побачила Кеї у винного кольору фартуху. Її великі круглі очі були сповнені здивуванням. Фусагі теж був у кафе, сидів за найближчим до входу столиком. Усе було точнісінько так, як запам’ятала Гіраї. Вона повернулася в той день — день, коли її сестра Кумі ще була жива.

Гіраї відчула, як закалатало серце. Вона мала заспокоїтися. Від напруги всі м’язи її тіла напнулися, ніби струни, доки вона силкувалася бодай трохи опанувати себе. Не можна було, щоб її очі почервоніли й набрякли від сліз, а з носа потекло. Зовсім не такою вона хотіла зустріти Кумі. Гіраї притиснула руку до серця, повільно й глибоко вдихнула.

— Привіт… — Вона повернулася до Кеї, яка стояла за барною стійкою, широко розплющивши очі.

Кеї поява знайомої їй людини на тому стільці заскочила зненацька. Водночас спантеличена й заінтригована, вона говорила так, ніби ніколи раніше не бачила мандрівників у часі.

— Що… Ти повернулася з майбутнього?

— Ага…

— Справді? Заради Бога, навіщо?

Кеї з минулого не знала, що сталося. Це було очікуване й цілком логічне запитання.

— Ох, просто прийшла побачитися зі своєю сестрою.

Гіраї не збиралася брехати. Вона міцніше стисла конверта, який лежав у неї на колінах.

— Ту, яка постійно приїздить, аби переконати тебе повернутися додому?

— Так, її.

— Оце вже дивина! Хіба ти зазвичай не намагаєшся її уникати?

— Ну, не сьогодні… Сьогодні я хочу побачитися з нею.

Гіраї силкувалася відповідати безтурботно. Хотіла засміятися, але в її очах залишався смуток. Вона не могла запалити жодної іскорки. Не знала, куди звернути погляд. Якщо Кеї гарненько придивиться, то відразу її розкусить. Навіть зараз вона відчувала, що Кеї щось підозрює.

— Щось трапилося? — прошепотіла Кеї.

Якийсь час Гіраї не відповідала. Відтак озвалася, ніби не своїм голосом:

— Ох, нічого не трапилося… Нічогісінько.

Вода тече з узвишшя в низину, така природа гравітації. Людські емоції теж мають свою гравітацію. Нелегко брехати й удавати щось перед подругою, якій звіряєш усі свої почуття. Правда так і хоче вирватися нестримним потоком. Особливо коли намагаєшся приховати свої смуток і вразливість. Значно легше зробити це перед незнайомцем або не надто близькою людиною. Для Гіраї Кеї була тим, кому вона могла розповісти будь-що. Емоційна гравітація була великою. Кеї могла прийняти й пробачити все, що зірвалося б з язика