Читати книгу - "Проти долі, Ерін Кас "

Владислав

Давно я не відчував такого гніву. Не пам’ятаю, коли востаннє виникало гостре бажання когось вдарити. В сьогоднішньому випадку об’єктом є мій зведений брат. Повірити не можу, що знову зустрів Поліну. Та ще й де? У нього вдома! Таке відчуття, що хтось спеціально нас зводить разом. Клуб, зупинка, тепер квартира Андрія.

Дівчина йде, але лишає свій аромат, ніжний й тендітний, як і вона сама. Повинен зізнатись, її сльози зачепили в мені давно забуті емоції — співчуття. Хотілось підтримати, але як? З одного боку мені її шкода, бо братик вчинив, як останній козел, а з іншого — от навіщо вона поперлась до нього додому? Хоча, і дурню ясно навіщо? Цікаво, скільки часу вони зустрічаються й сплять разом? Може, ще відтоді, коли ми бачились у клубі? Щоб вгамувати емоції, деякий час просто стою біля її будинку. Якщо зараз повернусь до Андрія, точно не стримаюсь. Тому вичікую трохи часу, розвертаюсь і їду в гості до братика, який схоже уявив себе дуже дорослим. Знову прокручую в голові цю ситуацію й гнів розростається з новою силою. А як вона злякалась мене… Наче я монстр. Невже про мене й справді складається таке враження?

Під’їжджаю до будинку й бачу світло у вікні квартири, тому не телефоную, а одразу підіймаюсь на потрібний поверх. Відчиняю двері своїми ключами й чую голоси зі спальні. Невже мене може ще щось здивувати у цьому житті? Згадується, як перелякано Поліна дивилась на мене. Як міцно притискала до себе светра й не могла дивитись у вічі, наче я впіймав її на зраді. Дивні відчуття всередині, і вони мені не подобаються. Я ніколи не дозволю жодним почуттям до жінки, а у конкретному випадку до дівчинки, зайняти місце в серці. Мені вистачило одного разу, більше я не поведусь на таку дурню. Краще вже нічого не відчувати, ніж те, що я відчував після зради Вікторії.

Навіть не думаю гукати Андрія, одразу проходжу до спальні, а голосний жіночий писк говорить про те, що мій братик й хвилини не сумував, що так вчинив з Поліною.

— Ти… Знову? — підскакує він з ліжка, а дівка накривається ковдрою з головою. — А стукати не можна? — прикривається своєю футболкою й видно, що нервує. Він не дурень і чудово знає навіщо я прийшов.

— Вийди, — розвертаюсь й виходжу зі спальні. Заходжу на кухню й вмикаю світло. Повний безлад. Не пам’ятаю, щоб у двадцять один я був таким засранцем, як зведений брат. Немитий посуд, якісь огризки на столі, засохлий хліб. Сморід з раковини.

— Владе, — з’являється на прозі Андрій, але договорити я йому не даю. — Хапаю за футболку й притискаю до стіни.

— Ти, бляха, охрінів? — випалюю йому в обличчя. — У в’язницю захотів?

— Ти що? — нервово ковтає й перелякано дивиться на мої руки. — Вона сама погодилась, я не змушував.

— Як давно ти з нею спиш? — сильніше притискаю його.

— Та не було в нас нічого, — белькотить знервовано. — Вона відмовила, сказала, що не готова.

— Ти знаєш, що буває тим, хто спить з неповнолітніми? А якщо вона напише на тебе заяву через образу.

— А звідки ти її знаєш?

— Серйозно? Це єдине, що тебе зараз хвилює? Звідки я її знаю?

— Кажу ж, в нас нічого не було. Взагалі. А Ілона… — зиркає на двері, — ми в одній групі вчимось.

— Вчимось, то, мабуть, голосно сказано, — даю зрозуміти, що я знаю про його «успіхи» в університеті. Точніше про їхню відсутність.

— Я все владнаю.

— Коли? Сесія на носі. Що ти собі думаєш, Андрію? — відпускаю його й обпираюсь на стільницю.

— Можеш не хвилюватись, — ображено поправляє на собі одяг. — Я не дурень, щоб зустрічатись з малолітками. Вона ж перелякана.

— Ти тільки закладатись на них можеш, так? — ледь стримую себе, щоб знову його не притиснути до стіни й не врізати.

— Це був жарт, вона просто не зрозуміла, — белькоче, але чудово видно, що бреше. — І за сесію теж не хвилюйся, я все здам.

— Май на увазі, що здавати будеш самостійно. Я не дам ні копійки. А якщо проситимеш у матері, вилетиш з цієї квартири одразу ж. Зрозумів?

— Але, — бачу розгубленість на обличчі.

— Що? Ти ж запевняв, що гарно вчишся. Що тобі непотрібні заняття, бо ти й так розумний і можеш займатись своїм ділом.

— Я й зараз цього не заперечую, — стає в захисну позицію.

— Ну, от і запам’ятай, відтепер ти сам вирішуєш свої проблеми. Час ставати дорослим. Не тільки в очах дівчат, але й перед рідними. Обіцянку, яку давав батькові, я виконаю. Ти довчишся в університеті, всі п’ять курсів. А далі й сам зможеш. Правда ж? — бачу, що мої слова йому не подобаються, але мовчить й киває. — Ну от і добре, — прямую на вихід, а він поспішає за мною. Мабуть, хвилюється, щоб не завітав до його дівчини. — І ще одне, — розвертаюсь, а він насторожено дивиться на мене. — Не чіпай її.

— К-кого? — не розуміє й озирається на двері спальні.

— Поліну.

— Та кому вона потрібна? Їй тільки за ручку з подружками ходити.

— Я тебе попередив. Навіть близько не підходь, — кажу серйозно, а він киває.

— Добре, й дивитись в її бік не буду, — нетерпеливо переминається з ноги на ногу, очікуючи, що я вже піду.

Мовчки виходжу й спускають на вулицю. Підіймаю очі на нічне небо, але воно абсолютно темне. Ні зірок, ні місяця не видно. Схоже, обіцяний сніг не змусить себе довго чекати. Не люблю холоди, листя облетіло й місто здається сірим й непривітним. Сідаю в авто, вмикаю фари й помічаю перші сніжинки на лобовому склі. Попереду довгий, холодний й безрадісний період. Вечори, які тягнутимуться цілу вічність й темні похмурі ранки. Цікаво, яка улюблена пора року у Поліни? Стоп. Припиняй негайно, бо цієї дівчини забагато у твоєму житті. Достатньо того аромату, що вона лишила по собі. Мала порушниця мого спокою.

Перед тим як поїхати додому, вирішую навідатись до Діни. Давно я в неї не був і нам є про що поговорити. І рідко я з’являюсь в її будинку не тільки через брак часу, а й через спогади. Вони активно нагадують про себе, коли я переступаю поріг батьківського будинку. Діна так і залишилась жити у ньому, бо не змогла продати. Пам’ятаю, як ми сиділи удвох на кухні, і вона зізналась, що не зможе жити в іншому місці. Вони з батьком були чудовою парою. Діна з’явилась у нашому будинку, коли мені було дев’ять років. Вона не намагалась стати матір’ю, а просто стала хорошим другом та підтримкою. Андрію тоді було три. Він виріс вважаючи мого батька й своїм. У мене не було заздрості, бо тато знаходив на мене час. Брав участь у житті сина й ніколи не відштовхував від себе. Я дізнався про його хворобу після тієї аварії. Тоді моє життя руйнувалось з кожним новим днем все більше. І він мене підтримував, хоча мало б бути навпаки. Діна дуже важко пережила той період. Іноді мені здається, що вона й досі в депресії, бо завжди вдома наодинці.