Читати книгу - "Проти долі, Ерін Кас "

Вдома тиша, мама ще на роботі. Важко… Завжди важко приймати важливі рішення. Особливо тоді, коли ти не дуже впевнений у результаті. Сідаю на ліжко й обдивляюсь свою кімнату. Не віриться, що я зважилась щось змінити. Принаймні спробувати. Потім підводжусь й складаю речі, що лишились, у валізу. Беру тільки основне, щоб не тягнути увесь гардероб. Вчора мама побачила, як я збираю речі й почався черговий скандал, тому навіть уявити не можу, що мене чекає сьогодні. До потяга три години, тому маю час спокійно зібратись. Переодягаюсь, роблю чай й стаю біля вікна на кухні, очікуючи маму. У голові купа думок, як може скластись наша розмова і кожна з них негативна. Коли чую, як відчиняються двері, затамовую подих. Мама мовчки заходить й проходить на кухню. Дивиться на мене, але нічого не говорить. А мені хочеться плакати, бо шкода не тільки себе, але і її.

— Мамо… — починаю несміливо, але вона хитає головою.

— Не потрібно. Якщо ти вирішила і вже зібралась, їдь, — не дивлячись на мене, розвертається й зникає у своїй кімнаті. Я все-таки не витримую й схлипую, але швидко беру себе в руки, мию чашку й збираю останні речі. Деякий час сиджу у кімнаті, потім беру валізу й виходжу. Мама чує й теж виходить.

— Візьми, — протягає мені гроші.

— Дякую, але в мене є. Я збирала й склала достатню суму з тих грошей, що надсилав тато. Мені вистачить поки не знайду роботу.

— Роботу, — повторює за мною, наче ехо. — Не про це я мріяла. Моя донька шукає роботу у свої вісімнадцять, замість того, щоб вчитись.

— Мамо…

— Добре, йди. Не люблю прощань, — відвертається, а я слухняно киваю й через дві секунди за мною зачиняються вхідні двері.

На душі важко, але по-іншому не може бути. Я покидаю рідну домівку. І хоч восени я й приїду на сесію, так надовго я ще не від’їжджала. Валіза невелика, тому вирішую поїхати трамваєм. Час є, можна не поспішати й прогулятись. Стаю на зупинці й проводжаю поглядом автомобілі, що їдуть у своїх справах. Що за дивна звичка з’явилась? Зазираю у вікна всіх авто, наче когось шукаю. Того, кого дуже давно не бачила. Навіщо? Не знаю, але мені часто згадується серйозний і небезпечний погляд темних очей, а інколи навіть чується голос його власника і тоді я починаю думати головою й приймаю тільки зважені рішення. Як казав Влад, у сучасному світі вірити небезпечно і я з цим висловом повністю згодна.

Трамвай під’їжджає і я роблю крок у нове життя. Ні воно ще не настало, але я впевнено рухаюсь у правильному напрямку. Принаймні мені цього дуже хочеться. Нове життя й нова Поліна. А всі пригоди, невдалу симпатію й дивну зустріч з Владом я лишаю у минулому.

Вітаю, мої любі! Щиро запрошую на другу частину: "Проти долі. Зустрітись знову". Сьогодні (26 березня) діє дуже гарна пропозиція, книгу можна придбати на 20% дешевше! Встигніть на знижку! 

З повагою та вдячністю, Ерін.

Кінець