Читати книгу - "Проти долі, Ерін Кас "

У сумці озивається телефон. Дивуюсь, що він ще й дзвонить після такого падіння. Дивлюсь на екран й бачу ім’я подруги.

— Т-так, — тільки зараз відчуваю наскільки змерзла. Губи наче задубіли й слова виходять незрозумілими.

— Полю, ти де зараз? — схвильовано запитує Іванка.

— Майже вдома, сиджу на лавці біля під’їзду.

— Ти як? Вибач, я навіть подумати не могла, що ви зустрінетесь. А як сказати телефоном не знала. Хотіла віч-на-віч поговорити. Підтримати…

— Не хвилюйся, ти ні в чому не винна. Я дуже вдячна тобі, це було вчасно, — гірко всміхаюсь й чую її голосне зітхання у слухавці.

— Не вірю, що такі козли існують, — випалює подруга. — Хочеться, щоб його так відгамселили… Щоб і ходити не зміг.

— Я сама винна, потрібно думати головою, кому вірити, — дивуюсь, що говорю словами Влада, але зараз це не головне. Головне чекає мене у квартирі. Я більше не можу жити чужим життям. Сьогодні прийшов край моєму терпінню й слухняному виконанню плану.

— Ох, як прикро, люба, — чую, що вона схлипує й відчуваю, як мою змерзлу душу освічує маленький сонячний промінчик.

— Іванко… — кажу тихо, — я щаслива мати таку подругу, як ти. Пам’ятай, де б я не знаходилась, ти завжди будеш для мене рідною. Не хвилюйся, я більше не плакатиму через нього. А зараз мені час, — прощаюсь з подругою й відхиляю виклик.

Ще декілька хвилин сиджу, міркуючи про нелегку розмову, яка очікує мене вдома, потім підводжусь й підіймаюсь до квартири. Відчиняю двері й чую, що мама говорить телефоном у своїй кімнаті. Роззуваюсь, знімаю пуховик й тільки-но збираюсь увійти до ванної кімнати, як вона виходить. Скрикує й затуляє рота долонею.

— Поліно, що сталось? На тебе напали? — підходить ближче, але я відступаю на крок.

— Мамо, а чому ти ніколи не називаєш мене Поля?

— Де ти була? —  питає натомість, обдивляючись мене з ніг до голови. — Чому плакала?

— Я прийму душ і ми поговоримо, — тільки й можу сказати перед тим, як зачинитись у ванній кімнаті.

Знімаю одяг й стаю під гарячі струмені води. Довго стою під ними, не стримуючи ридань. Мию навіть голову, що змити з себе кожен дотик зрадника. Витираюсь великим рушником, ретельно розчісую мокре волосся й довго дивлюсь на своє заплакане обличчя в дзеркалі. Краплі води спадають з волосся й колють тіло холодом, наче маленькі крижинки. Кидаю одяг у пральну машинку й загортаюсь у рушник. Виходжу з ванної кімнати, заходжу до спальні й одягаю теплу піжаму. Зверху накидаю халат, бо після довгого сидіння на лавці мене досі морозить, й виходжу до мами на кухню.

— Доню, що сталось? — занепокоєно запитує вона й зараз вже не нагадує сувору директорку. Бувають такі моменти, коли я бачу перед собою маму, а не командира військової частини. Вони трапляються рідко, але кожен я чудово пам’ятаю й бережу у серці теплим спогадом. Мовчки підходжу до мами й міцно її обіймаю.

— Мамо, я тебе дуже люблю. Завжди про це пам’ятай, бо те, що я зараз скажу тобі не сподобається.

— Не лякай мене, — відсторонює мене й зазирає в обличчя.

— На канікулах я поїду до тата, — бачу невдоволення вже після першого ж оголошення, але не збираюсь зупинятись. — А після першого курсу переведусь на економічний факультет, якщо дозволять, й буду навчатись на заочному відділенні.

— Тобто? — запитує шоковано. — Як це переведусь?

— Мені не подобається навчатись на філологічному, — кажу прямо. — Це твоя мрія, а не моя. І ще, якщо мені сподобається Київ, я спробую почати там нове життя, — більше не маю, що сказати, тому просто розвертаюсь й прямую до своєї кімнати.

— Поліно, — мама теж виходить з кухні. Уявляю, яка вона шокована від моїх слів.

— Завтра, ма. Все завтра, я хочу спати. Вибач, — зачиняю двері й лягаю в ліжко.

У мене є вибір — змінити щось зараз, або топити своє життя далі. І краще я спробую зміни, бо потім шкодуватиму усе своє життя. А ще переді мною стоїть важлива задача — навчитись не довіряти й покладатись тільки на себе. От з завтрашнього дня й почну. Я більше нікому не дозволю себе образити. Ніколи.