Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона"

Глава 32

Потім підвівся і справді повів сусідку до дверей, причому та зовсім не чинила опір, що було дуже дивно.

Коли наш гість повернувся, я швидко накрила стіл та вийшла. Чомусь стало незатишно у його присутності. Або просто соромно за свої безглузді ревнощі.

Поки чоловіки вечеряли, я завалилася на дивані і почала клацати пультом телевізора, вибираючи, що подивитися на майбутній сон. Тільки знайти нічого вартого не вдалося, мене більше цікавила розмова на кухні. Зараз я шкодувала, що так необачно пішла. Хотілося багато про що розпитати. Насамперед про тих собак, що то були за істоти і звідки взялися, друге – де вони були сьогодні весь день, і що збираються далі робити? Але повернутися на кухню не дозволяла гордість. Так і сиділа, прислухаючись до кожного шереху

Почувся сплеск води. Ванька заходився мити посуд. Я усміхнулася сама собі. Цей друг на нього дуже позитивно впливає. Іншим часом братика було ніяк не змусити щось зробити по хаті, не кажучи вже про те, щоб посуд помити. А тут поводиться як зразковий хлопчик.

Судячи з того, що настала тиша, посуд було помито. Зараз вони увійдуть до кімнати. Внутрішньо напружилася. Чомусь близька присутність інтуриста почала викликати в мені незрозумілі хвилювання.

Але чоловіки несподівано вирушили до передпокою.

- Ляль, ми пішли! - голосно повідомив звідти Ванька, і за ними зачинилися двері.

– Куди? - тільки й встигла я крикнути навздогін, але відповісти мені вже не було кому.

Безцільно просидівши вечір під телевізором, і не дочекавшись ні батьків із театру, ні Ваньку з другом, пішла спати. Немов передчувала, що треба виспатися.

Серед ночі мене розбудив збуджений братик. Не одразу зрозуміла, що йому від мене треба.

- Лялька, швидше, будь ласка, - шепотів він схвильовано.

- Що трапилося? - протягла сонно, не розуміючи, що він від мене хоче.

- Лялю, - затряс мене сильніше. - Прокинься! Принц поранений! Йому потрібна твоя допомога!

– Що? - видала злякано і різко прокинулася.

- Я прошу тебе, швидше! – благав Ванька. - Дорогою все розповім!

Поспіхом одяглася в перші джинси, що попалися, і светр, взула кросівки, нагору накинула курточку.

- Скоріше! - квапив мене братик.

Як божевільні ми вибігли з під'їзду і ламанулися кудись у ніч.

- Ваня, що сталося? - допитувалася я на бігу. - Ви вплуталися в якусь бійку?

- Майже! - видихнув той, хапаючи мене за руку і тягнучи в потрібному напрямку.

Усередині з кожним кроком наростало занепокоєння. Цей інтурист цілком міг нарватися на якихось бандюг. Лізе скрізь зі своїм благородством. А в нашому світі так не можна. Лицарів на шляху ви навряд зустрінете.

Бігли ми досить довго, я вже почала сумніватися в правдивості слів Ваньки. А чи не втягують вони мене до чергової авантюри?

Але варто було завернути за ріг, як на мене обрушився ураганний вітер. Явище природи було настільки дивним, що я ошелешено завмерла, дивлячись у всі очі на стовп вітру, що піднімався до самого неба.

- Швидше! - почулося збоку.

Я повернула голову і від жаху шарахнулася вбік. Інтурист тримав якусь жахливу істоту, віддалено схожу на людину, яка намагалася вирватися з його хватки.

Ванька сильніше стиснув мою руку і потягнув прямо в смерч.

– Куди? - закричала я, опираючись.

- Лялю, я потім все поясню! - намагався перекричати вітер братик. - Просто довірся мені!

- Тобі? - вигукнула я і загальмувала обома ногами. - Відпусти!

Ванька намагався мене втримати, але страх виявився сильнішим, я вирвалася і відбігла на відстань.

- Не підходь до мене! – крикнула йому.

Я не розуміла, що відбувається навколо мене, все було безглуздо, дивно і страшно.

Інтурист випустив нарешті істоту, що тримав і побіг до мене. Поки він наближався, я побачила, що чудовисько сигануло в стовп вітру, в середину і там зникло.

- Вибач! - видав він мені, несподівано схопив упоперек і перекинув собі через плече.

Поніс легко, немов у мені ваги зовсім не було, просто до смерчу.

- Що ти робиш? - намагалася я кричати і пручатися, але через рев вітру мої слова було не чути, виходило тільки лупити його по спині, що було теж абсолютно марно.

- Швидше! - крикнув інтурист Ваньці і той сиганув у стовп вітру, а за ним і ми.

Спочатку мене мало не здуло, але цей гад тримав міцно, а потім перед очима все закрутилося, пішло кольоровими плямами і зникло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно