Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

— До того ж, звичайно, ним ще можна скористатися і для молитви? — уточнив Лобсанґ.

— Добре підмічено, — похвалив його Ку. — Метикуватий хлопець. Молитва завжди корисна як останній засіб. Фактично, ми опрацьовуємо вельми перспективну мантру, що містить у собі звукові тони, які специфічно впливають на людську нервову сист…

— Я не думаю, що нам щось із цього всього буде потрібне, Ку, — не дослухав його Лу-Тзе.

Ку зітхнув.

— Принаймні ти міг би дозволити нам перетворити свою мітлу в таємну зброю, Лу-Тзе. Я показував тобі креслення…

— Це й так таємна зброя, — мовив Лу-Тзе. — Це ж мітла.

— А що скажеш про нових яків, яких ми розводимо? Варто смикнути за віжки, і їхні роги миттєво…

— Нам потрібні веретена, Ку.

Чернець раптово набув винуватого вигляду.

— Веретена? Які ще веретена?

Лу-Тзе перетнув кімнату й долонею натиснув у одному місці стіну, що відразу відсунулася вбік.

— Ось ці веретена, Ку. І не марнуй часу, бо в нас його й так обмаль.

Лобсанґ побачив щось подібне на двійко маленьких Зволікаторів, кожен із яких був усередині закріпленого на дошці металевого каркаса. До кожної з дошок були причеплені ремені.

— Ти ще не розповів про них абату, ні? — запитав Лу-Тзе, відчіпляючи одне з веретен. — Бо він тоді відразу б це все зупинив, сам розумієш.

— Я не думав, що бодай хтось про них знає! — здивувався Ку. — Звідки ти…

Лу-Тзе вишкірився.

— На підмітальника ніхто не звертає увагу, — пояснив він.

— Але ж це ще дуже експериментальний варіант! — почав панікувати Ку. — Я збирався розповісти абату, звичайно, просто чекав, коли вже матиму, що показати! Було б жахливо, якби вони потрапили в лихі руки!

— То ми простежимо, щоб цього в жодному разі не трапилося, — сказав Лу-Тзе, оглядаючи ремені. — І як їх приводити в дію?

— Гирі і храповики виявилися занадто ненадійними, — пояснив Ку. — На жаль, довелося вдатися до… годинникового механізму.

Лу-Тзе заціпенів і люто зиркнув на ченця.

— Годинникового механізму?

— Як рушійну силу, лише рушійну силу! — почав виправдовуватися Ку. — Справді не було іншого вибору!

— Тепер уже запізно, мушу якось дати собі раду, — сказав Лу-Тзе, а тоді відчепив другу дошку й подав її Лобсанґові. — Тримай, хлопче. Якщо загорнути в мішковину, буде схоже на наплічник.

— А що це таке?

Ку зітхнув.

— Це портативні Зволікатори. Не поламай їх тільки, прошу тебе.

— А для чого вони будуть нам потрібні?

— Маю надію, що тобі не доведеться це з’ясовувати, — сказав Лу-Тзе. — Дякую, Ку.

— А ти певний, що не волів би мати якусь бомбочку вповільненої дії? — з надією запитав Ку. — Кидаєш таку на підлогу, і час уповільнюється до…

— Ні, дякую.

— Інші монахи були повністю споряджені, — зауважив Ку.

— Нам не треба нічого зайвого, — рішуче заявив Лу-Тзе. — Вийдемо чорним ходом, Ку, гаразд?

Чорний хід виводив до вузенької стежечки і невеличкої хвіртки у мурі. Розчленовані дерев’яні манекени і обвуглене місцями каміння вказували на те, що Ку зі своїми помічниками нерідко користався цим шляхом. А за хвірткою починалася інша стежка, що вела вздовж одного з численних крижаних струмочків.

— Ку має добрі наміри, — пояснив, стрімко крокуючи, Лу-Тзе. — Але якщо забагато його слухати, почнеш бряжчати, коли ходиш, і вибухати, коли сідаєш.

Лобсанґ мусив бігти, щоб не відставати.

— Та ж до Анк-Морпорка треба буде йти кілька тижнів, Підмітальнику!

— Ми зріжемо на шляху зайві кути, — сказав Лу-Тзе, а тоді зупинився і глянув на Лобсанґа. — Гадаєш, що зумієш це зробити?

— Я це робив сотні разів… — почав був Лобсанґ.

— В Ой-Донґу, так, — урвав його Лу-Тзе. — Але в долині є чимало різних перешкод і запобіжників. Ти цього не знав? В Ой-Донґу легко розтинати час, мій хлопче. А там зовсім інша справа. Тобі перешкоджатиме повітря. Помилишся — і повітря затвердне як скеля. Треба розтинати час довкола себе, щоб рухатися мов риба у воді. Знаєш, як це робити?

— Ми вивчали трохи теорію, але…

— Сото розповідав, що в місті ти сам зупинив для себе час. Це називається Стійка койота. Її дуже важко виконати, і я не думаю, що цього навчають у Гільдії злодіїв.

— Мені, мабуть, пощастило, Підмітальнику.

— Гаразд. Так і продовжуй. Матимеш багато часу повправлятися, поки ми залишимо позаду сніги. Але добре все відпрацюй, перш ніж ступиш на траву, бо інакше буде лихо твоїм ногам.

Це називають розтином часу… 

Існує спосіб гри на деяких музичних інструментах, що має назву «циркулярне дихання» і дає змогу людям грати на діджеріду або волинці без того, щоб вибухнути або бути засмоктаним у дудку. «Розтин часу» — це дуже подібна техніка, просто все відбувається значно тихіше, а замість повітря тут фігурує час. Кваліфікований монах може розтягнути секунду на цілу годину, а то й на довше… 

Але це ще не все. Він рухатиметься у затвердлому світі. Мусить навчитися бачити відблиск світла, чути відлуння звуку й дозволити часу просочуватися в цей його особистий всесвіт. Це не так уже й важко зробити, якщо відчувати впевненість; розітнутий світ видається тоді майже нормальним, за винятком кольорів… 

Складалося враження, ніби йдеш під час заходу сонця, хоч сонце застигло високо в небі і майже не рухалося. Світ попереду відтінював пурпуром, а світ позаду, коли Лобсанґ озирнувся, мав відтінок засохлої крові. І був цей світ самотній. Але найгіршим, усвідомив Лобсанґ, було те, що панувала тиша. Тобто лунав лише ледь чутний шум, подібний на глухе шкварчання на периферії слуху. Лобсанґові кроки звучали химерно і приглушено, а звук цей долинав до його вух зовсім не синхронно з його ходою.

Вони дійшли до кінця долини і з вічної весни потрапили у справжнє царство снігу. Холод почав пронизувати тіло поволі, наче ніж садиста.

Лу-Тзе прямував далі, явно не переймаючись студінню.

Звичайно, це була одна з легенд, пов’язаних з його ім’ям. Розповідали, ніби Лу-Тзе може пройти багато миль у такий лютий мороз, коли навіть хмари замерзають і падають з неба. Казали, ніби холод узагалі на нього не впливає.

Але однак…

Легенди змальовували Лу-Тзе кремезним і міцним… не сухоребрим лисим курдупелем, який волів уникати бійок.

— Підмітальнику!

Лу-Тзе зупинився й озирнувся. Його постать була дещо розмитою, і Лобсанґ розмотав себе з пелени часу. У світ повернулися кольори, а холод хоч і перестав пронизувати тіло, наче свердло, був і далі собачим.

— Так, хлопче?

— Ви мене будете вчити, так?

— Якщо залишилося щось таке, чого ти ще не знаєш, вундеркінде, — іронічно відповів Лу-Тзе. — Ти добре розтинаєш час, я бачу.

— Я не розумію, як ви витримуєте такий холод!

— Ага, то ти не знаєш таємниці?

— Цю силу вам знову дає Шлях місіс Космополитої?

Лу-Тзе задер краєчок мантії і трохи потанцював на снігу, виставивши напоказ худющі ноги, вбрані в товстезні пожовклі кальсони.

— Дуже добрі, дуже добрі, — похвалився він. — Вона й далі присилає мені ці комбіновані підштанки подвійної в’язки, всередині шовкові, а тоді ще три шари вовни, вставки для утеплення і парочка зручних клапанів. За дуже поміркованою ціною, по шість доларів за