Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

Коли ми вирушали на свої пригоди, вона тюпала за нами, не питаючи нашої згоди, — вона просто не мала куди податися. Спершу ми відраджували, врешті змирилися. Квітка жодного разу не підвела нас. Навпаки, завдяки їй ми завше виходили сухими з води. Невдовзі Квітка стала нашою спільницею, і ми довіряли їй, як собі.

Ми віддячували їй невеличкими подарунками — цукерками, наліпками, календариками, знайденими камінцями, які видавали за коштовності; ми вірили в це самі. Квітка стала для нас сестрою, яку ми взяли під опіку, а певним чином нею пишалися.

З однієї такої знахідки я виготовив кулон. Він нагадував викладені у вітрині ювелірної крамниці, проте йому було далеко до їхньої бездоганності. Не знаю, що виникло першим — ідея прикраси чи бажання зробити несподіванку. Чимало годин я провів, видлубуючи дірку, що виявилося суттєво складнішим, ніж я уявляв. Філіґранне ремесло ювеліра було б не по мені, одначе мої зусилля не пішли марно.

Я помітив, як спалахнули Квітчині чисті, яким рідко коли було небо над нашим кварталом, очі. Кулон був постійно на ній, додаючи їй чогось незбагненного, а в мені пробуджуючи нове, доти не знане хвилювання. Квітка якось по-особливому дорожила ним, хоча, може, це мені тільки хотілося так вважати. То був спільний витвір людини і природи, уламок пошліфованого дощами та часом темно-зеленого скла. Нічим надзвичайним він не вирізнявся.

З настанням літа ми переселялися на черешні, де неподільно володарювали, тоді як насправді сад не належав нікому. Старіший від пʼятиповерхівок, що увʼязнили його між своїми мурами, він виявляв до нас нечувану щедрість.

Наситившись, ми стріляли один в одного кісточками. Найретельніше прання не могло вивести з футболок слідів наших червневих баталій.

Найкращі ягоди я рвав для Квітки.

Вона не провчилася й року, як її забрали зі школи і віддали на село.

Увечері ми всі вже знали — подібні новини поширюють­ся блискавично, вони біжать, мов вогонь. Переді мною пропливали картини — свавільні, хаотичні, обірвані, наче фільм, що розпався на кадри. Я лежав безпорадний, як тоді, коли внаслідок невдалого стрибка з даху будівельного вагона зламав ногу.

За всю свою юність я не передумав стільки, як за ту ніч. Сніданок уже чекав на столі. Я зробив над собою зусилля, проте їжа не лізла в горло. Замкнувшись у туалеті, я виблював зʼїджений шматок бутерброда, натиснув на злив, стояв і не хотів виходити, ані рухатися, заціпенівши від глухого, мовби спричиненого тупим ударом, ниття.

Я так і не перепакував підручників, я все одно не збирався до школи, якоїсь миті у мені визрів той намір.

Голоси батьків долинали звідкись іздалеку, крізь невидиму переволоку, з якогось іншого світу; я механічно виконував рухи, що раптом утратили сенс, і вийшов з дому, не попрощавшись.

Черешневий сад ще дрімав — стояв один із тих погідних весняних світанків, коли повітря, рослини й усе навколо сповнене незбагненної цноти. Над землею викочувалося жовтогаряче сонце. Коли я проходив повз свіжо повапновані стовбурі, щось стиснуло обценьками горло. Я рвонув, пересилюючи спазм, — вперед, геть від себе, назустріч тому, що сталося.

Того літа ягоди на деревах перестигали, опадали, всихали, їх здзьобували, переливчасто виспівуючи, шпаки. Я нарвав черешень і ще раз поїхав туди. Я не підозрював, що спливе чимало років і я повернуся на те місце.

Зображення повільно збільшується, ось уже видно піщану структуру шутру, раптом воно рухається вліво — рвучко, погойдом, і тієї миті, коли обʼєктив захоплює краєчок лагідно-жовтої барви — рівно стільки, щоб упізнати пелюстку, — камера завмирає, червоне вічко на ній тихо гасне...

Ми більше часу проводили по домівках, наше спілкування стало скупішим, у ньому зʼявився не знаний раніше тон. До завершення школи було ще цілих два роки.

Автобусні зупинки розташовувалися в центрі сіл між поштовим відділенням, крамницею і сільрадою, і лише церква стояла осторонь, а за нею цвинтар, над яким спиналося кілька дерев. Мерці перебували неподалік від живих, а водночас так, що їх ніхто не турбував.

Кольорова мозаїка зображала танцюючих людей. Коли я виходив, вони наче запрошували до забави. Того разу постаті закамʼяніли, мовби лихий ворожбит наклав на них чари — на їхній одяг, їхні усмішки, їхні рухи.

Я пішов на те місце, де завжди заставав її.

— Це тобі, — казав я, простягаючи черешні. Я рвав їх удосвіта, а в автобусі обережно тримав перед собою.

Квітка наче знала, що я приїду. На ній щоразу була та сама лагідно-жовта сукня. Ми проводили разом кілька годин, інколи про щось розмовляли. Я навідував її й тоді, коли черешні відходили, — вже не так часто, доки шкільний дзвінок не кликав мене до навчальних приміщень.

Було прохолодно, весна щойно по-справжньому починалася. Увесь шлях від зупинки я біг, розуміючи, що це нічого не змінить. Серце стискалось і розтискалося. Божевільно хотілося вірити, що все це неправда, моторошний сон; наче зараз, як завше, побачу Квітку.

Коли я зустрічав її батьків, моє єство бунтувало. Лють і розпач охоплювали мене. Хіба не зневажили вони обітницю батьківства? Хіба не зневажили вони обітницю, якою є батьківство? Хіба не від них вона отримала своє світле, сповнене надії імʼя? Я розривався між цими й подібними думками, аж доки щось надламувалось і прокидалося співчуття.

Біля самого шутру розкинулася галявинка примул. Коли я привозив черешні, вони вже відцвітали. Квіти були помʼяті, а ближче до насипу витолочені разом з травою, ледве зазеленілою.

У червні я востаннє приїхав туди. Танцюючі постаті так і не розкамʼяніли.

Буяла трава, яку тут ніхто не косив. Я поклав скрутень, повний стиглих черешень, на те місце, де кілька місяців тому цвіла галявинка примул. Де завше, коли я приїздив, стояла Квітка. Де я зупинявся поруч із нею. Де ми разом вслухалися в тишу. В те, як у переліску шелестіли дерева. Як натужно бринів, пролітаючи, джміль. Як сокотів, залишаючись невидимим, птах. Як сюрчав то ближче, то віддаленіше цвіркун. Як котилася хвилями трава, а серед неї гойдалися на стеблинах польові квіти. Присівши, Квітка лагідно пестила їх.

... Сонце окублилося високо в небі. Раптом між камінням залізничного насипу щось привернуло мою увагу. Я нахилився і підняв його. Якийсь час кулон лежав на долоні, я дивився на нього, відтак стиснув і більше не відпускав.

У далечині засурмив, наближаючись, паротяг. Застукотіли, котячись рейками в далину, вагони: стук-стук, стук-стук, стук-стук...

Одного разу, коли ми так стояли вдвох, Квітка, вкотре розчаровано опустивши руку, раптом промовила:

— Люди лихі.

— Вони просто байдужі, — відказав я.

— Я