Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

Коли розплющую очі, Галич і Бурштин позаду і Бовшів, який між ними, — по той бік цукровий завод, а тут перехняблена назва, мов вивіска над покинутою крамницею. Нерозплутний клубок чагарів і низьких дерев довкола оселі, якої давно немає. Її не було вже й тоді, як я зривав з колючих кущів тендітні пелюстки. Мати їх промивала, підсушувала і перетирала, а батько відносив у ґараж. Вони пахли терпкувато-солодким літом, наче мати перетерла його разом із пелюстками. Я схилявся над ним, брав на кінчик ножа і мастив тоненькою плівкою на хліб, а за вікном пролітали сніжинки.

Ми мчимо повз футбольне поле. Латка землі, затиснена між колією і ґрунтівцем, від якого в опущений шлаґбаум впирається відгалуження з рештками асфальту. За ґрунтівцем — садибки, тарелі супутникових антен на дахах повернуті в той самий бік.

Юнакам по чотирнадцять-пʼятнадцять, на декотрих футболки з іменами відомих гравців. Раптом гра зупиняється, мʼяч ще якийсь час котиться, його ніхто не перехоплює. Погляди супроводжують наш експрес — з надією, викликом і тривогою. Я шлю їм вітання. Їхні обличчя розпогоджуються, а може, мені лише так здається.

Ми вже проїхали, а вони все ще стоять. Хлопчик із сидіння навпроти не відводить від мене очей. Коли невдовзі ми проминаємо гуртик малечі, одне дрібніше від іншого, і вони, збившись докупи, махають крихітними долоньками, а тоді підносять угору найменшенького, і все це триває якісь секунди, хлопчик запитує:

— Чому дядько всіх вітає?

Його батьки не знають, що відповісти, вони намагають­ся не дивитися на мене, моя присутність сковує їх. Їм не більше від тридцятки, вони рано побралися — кохання з першого погляду, а може, разом навчалися. Це було вчора, а сьогодні обоє мандрують з десятирічним сином. Рисами юний пасажир пішов у матір — таке саме темне волосся, брови й очі; про таких кажуть, що їм бути щасливими. Він народився з любові між ними, цими жінкою та чоловіком, яких поєднала незбагнення гра випадку.

Чоловік — у турецькому светрі, яких уже майже не носять, ще доволі добротному, класичних темно-сірих штанах і розношених чорних мештах. Жінка — в бежевій камізельці і бежевих, дещо світліших джинсах.

Хоча запитання безпосередньо до мене не звернене, я кажу:

— Ти собі не уявляєш цієї радості.

А тоді додаю:

— Ти не уявляєш, як багато це для них означає.

Хлопчик відкладає нінтендо, решту шляху він зосе­реджено про щось думає.

Раптом мені здається, що це для мене воно таке важливе.

Не менше, ніж для них.

Усі мали яке-небудь прізвисько. Прізвиська бралися зненацька, нізвідки, їх ніхто не придумував, проте вже невдовзі вони сприймалися, наче з ними народилися на світ. Здавалися важливішими, ніж отримані від батьків імена.

Прізвиська роздавала вулиця. Вона тяглася рівною лінією з одним тротуаром, над краєм якого стирчали напівусохлі каштани, що їх якийсь час підстригали, а за покритим толем дахом у перпендикулярному до шляху на залізничний вокзал напрямку обривалося місто. Тоді там стояв барак, де робітники, які верталися з фабрики, жлуктили пиво. За ним простиралося поле, чагарники, поодинокі дерева, вкриті омелою, наче прикрасами. Коли нас збиралося багато, ми наважувалися туди.

Понишкнувши, ми роздивлялися робітників, брудних, чорних, — батьки лякали нас, що станемо такими самими, якщо не будемо вчитися. Набравшись сміливості, ми підкрадалися ближче — підслухати дорослих розмов.

Удома нас переконували, що ті чоловіки почорніли від пива, але вони виходили такими вже з прохідної. Над фабрикою клубочився темний дим, і коли збиралися хмари, здавалося, то цегляні труби закіптюжили небо.

В сутінках, що брали в облогу місто, зʼявлялася зваблювати чоловіків, які затрималися на пиві, — втомлених, кремезних, похмурих, — Марва. Хто зустрічався з її поглядом, той забував шлях додому. Ми побоювалися її й одночасно нам кортіло її побачити. Якби їй не розбили вікно і не кинули запалений віхоть, Марва так і залишилася б у моїй уяві примарою, подібною до вигаданих створінь.

Марва займала однокімнатку на першому поверсі, куди ми підсаджували один одного, проте всередині все дощенту вигоріло, а стіни почорніли ще гірше за фабричних робітників. Будинок, вікна якого впиралися у фабричний мур, нічим не відрізнявся від наших. Ми часто проходили повз нього.

Марві пощастило, а може, ніхто не зазіхав на її життя. Її позбулися, викурили, прогнали геть. Ми підстерігали її, проте вона жодного разу так і не повернулася — вогонь зʼїв усе, що надбала.

Куди Марва переселилася, ми не знали. Підпал до решти так і не позбавив її знадливого серпанку таємничості. Винуватця не знайшли, інакше ми про це неодмінно почули б. Схоже, його ніхто й не шукав. Ніхто не жалкував за Марвою. Невдовзі її забули — жінку-примару, яка не мала віку. Вигоріле помешкання довго стояло порожнім.

Коли по тривалій перерві я приїхав до рідних пенатів, на місці фабрики ліпились одна на одну багатоповерхівки. Залиті бетоном міжбудинкові провуззя, куди не сягало проміння сонця, нагадували похмурий лабіринт. Дерева, яким не залишилося місця на землі, зеленіли на стінах новобудов; трафаретні, виконані яскравими фарбами, вони ніколи не зашумлять і птах не зівʼє в їхніх кронах гнізда.

Колишнє пустище посікли вулиці й житлові масиви, розважальні комплекси і закупівельні центри, у просвіток при самому роздоріжжі вклинилася заправка — здавалося, місто не мало тепер кінця, і тільки квартал, де я виростав, зберігся неторкнутим острівцем, та ще шлях від будинку, в якому я жив, до залізничного вокзалу не зазнав змін.

Я стояв, а мені було так, ніби забудували мої дитинство і юність, ніби в котрусь покриту горбкуватим тиньком стіну замуровано Марву, якій спалили житло, а в якусь іншу — підлітка, непосидючого і допитливого: ми були дітьми.

Квітка також була дитиною. Звали її Квітослава, проте повної форми ніхто не вживав, а до віку, щоб дістати яке-небудь прізвисько, вона не доросла, зупинившись на його порозі — чи то в розгубленості, чи щось обмірковуючи, а потім...

Дорослі вважали її не такою, як решта дітей, та чи не криється в цьому «як решта» грубої, невиправної, фатальної хиби? «Швидше, швидше, хлопці прийдуть першими і все зʼїдять!» — дівчата бігли, і тільки Квітка ціпеніла, приваблена чимось, на що інші не звертали уваги. Коли вона отак зупинялася, щоб роздивитися листок або комаху, час раптом переставав існувати. Дорослі втрачали з нею терпець.

Квітка була молодша від нас, і не було нічого незвичного в тому, як вона спостерігала за нашими, переважно хлопчачими забавами. Коли ми зверталися до неї, вона привітно всміхалася. Ми хутко звикли до Квітчиної присутності, а коли вона не прийшла раз і